Нік Ремені - Не плач, кохана!

— Я тобі як вріжу зараз між очей, більше тебе нікуди не потягне, — не витримує Молдаван.

Окуджава розуміє небезпеку моменту. Вимовляє, винувато поглядаючи на нас:

— Курити хочеться. Вуха пухнуть.

— А нам не хочеться? — запитую я.

— Може і вам щось перепаде, — відповідає Окуджава. — Зайвий бичок принесу.

— Кулінар, ти будеш палити його бичок? — запитує мене Миша.

— Хай він подавиться! — відмовляюся від передбачуваних подачок.

— Нехай дим у нього в петушиному горлі застрягне! Якщо підеш, здороватися перестану, — попереджає Окуджаву Молдаван.

— Що я зроблю, якщо курити хочеться, хоч помирай. Знову ж таки, Валерка стоїть, як залізний. Що я зроблю? Мать твою за ногу.

— Лети, півником заспіваєш, ми послухаємо, — продовжує Молдаван.

— Вибирай: або ми, або Косяк. У нього багато дружків: курять травку, любов'ю самі з собою займаються. Тобі і бичка підсунуть, і дірку. Якщо не можеш терпіти, вали, тільки про нас забудь, — голосом, що не терпить заперечень, додав Чуб.

Окуджава невдоволено дивиться на нас:

— Ну вас нахрен! І поблядовать не дадуть.

26.01.1952 рік

Батьківщина! Україна! На вісім довгих років мене позбавили її, вісім років вона існує для мене тільки в пам'яті, у дорогих моєму серцю спогадах. А міг би вже в 1945 році повернутися до себе, закінчити технікум, отримати направлення на роботу.

Згадую наш спір з Окуджавою, за що ми сидимо. Кожному здається, що ні за що, ми потрапили за ґрати за трагічним збігом обставин. А більше по недосвідченості, з нашої недбалості, по молодості, тому, що ще не навчилися розпізнавати підлих людей від хороших.

Перед війною я рік навчався в технікумі харчової промисловості. В 1943 році служив у Нахідці. Мені пощастило. Мене не направили на західний фронт. Відправили на Далекий Схід, де очікувався наступ японців.

Був комірником паливно-мастильних матеріалів. Бензин, гас, різні мастила.

Складське господарство знаходилося в двоповерховому цегляному будинку. А в основному матеріали зберігалися у старих пристосованих будівлях, які давно чекали, коли їх знесуть. У них знаходилися не тільки паливно-мастильні матеріали. На довгих стелажах лежали у призначених для них місцях електрообладнання, інструменти, підшипники і багато іншого, що потрібно для сторожових кораблів.

Командував у нас капітан Бізюк — чоловік років п'ятдесяти. Середнього зросту, заплив жиром, з лисиною, яку він намагався заховати, роблячи начоси з лівого на правий бік. Незважаючи на серйозний вік, проживав він один. Дружина з двома дітьми після неодноразових умовлянь одуматися покинула його й виїхала в європейську частину країни до батьків.

Капітан завжди був у курсі справ. Він вибивав транспорт. Діставав солярку, гас і масла. Часто зі скандалами, не вистачало одного, другого і третього, але забезпечував плавзасоби всім необхідним. І я не знав, чому його кинула родина.

«Старики» вважали за краще не відповідати на мої питання, напевно, боялися командира. Так би і залишався в невіданні, але одного разу випадково заскочив у каюту одного з катерів. Там було накурено. Посередині стояв старий темний стіл, за яким сиділи аж ніяк не військові моряки. Прокурені, з очима кроликів, чоловіки грали в очко.

Капітан Бізюк побачив мене і ніяк не відреагував. Він продовжував нервово заглядати в карти, що тримав у руках, з тривогою поглядав на інших гравців.

Я різко розвернувся і вийшов з каюти. Тепер для мене багато чого прояснилося. Чому поїхала сім'я, чому у капітана часто поганий настрій, він постійно займає гроші. Ніколи б не подумав, що він такий завзятий гравець. Краще б він пив, зілля курив, ніж грав.

Пізніше дізнався від товаришів по службі, що все своє особисте майно він спустив до ниточки. Грошове утримання програв на кілька місяців вперед. Але продовжував грати, залазячи в борги.

Зовсім випадково побачив, як худий, пропитий чоловік у кашкеті прямо серед білого дня приставив до горла капітана ніж.

— Розрахуйся, гнида, — швидше не сказав, а прохрипів він.

— Що сталося? — стривожився я.

— Іди. Розберемося, — заспокоїв мене Бізюк.

Я пішов далі, намагаючись не озиратися назад. Після цього став помічати, що він ховається від сторонніх людей. Кожен прихід сторонніх викликав у ньому сильну настороженість.

Бізюк все частіше підходив до мене, заводив душевні розмови. Одного разу сказав по секрету:

— Домовився з китайцями за соляру. Давай заженемо пальне. І я матеріальне становище поправлю, і ти.

— Ні, командир. Не вийде. За все відповідаю в кримінальному порядку.

— Ти ще про це пошкодуєш.

Через кілька днів на склад нагрянула ревізія, щоб перевірити збереження паливно-мастильних матеріалів. Для кожного комірника ревізія — це найстрашніше, що може бути в його житті. Я зрозумів, звідки дме вітер, але на уклін до Бизюка не пішов.

Ревізія знайшла незначну нестачу. Скоріше, не недостачу, а пересортицю. Одних матеріалів не вистачало, а інші були лишні. Це вважалося в порядку речей. За всім не встежиш. Зазвичай ми складали акт і списували відсутні і оприбуткували «зайві» матеріали.

Але на цей раз лейтенант вперся і погрожував передати результати перевірки в прокуратуру. З досвіду своїх