Глен Чарльз Кук - Чорний Загін

вкритій трупами й слизькій від крові підлозі. Солдати поспішно закривали двері. Поступово, ми просувалися розкішними кімнатами. Двічі якийсь рух викликав постріли арбалетів.

Форвалака завила, десь в п’яти метрах від нас. Там-там чи то зітхнув, чи то застогнав.

-- Попалася, -- сказав він, маючи на увазі, що закляття досягло потвору.

Нас розділяло якихось п’ять метрів. А я нічого не бачив… Щось поворухнулося. Полетіли стріли. Почувся людський крик.

-- Чорт, -- вилаявся Капітан. – Хтось там був ще живий.

Щось чорне, як серце ночі, швидке, як раптова смерть, пролетіло над алебардами.

Спритна бестія! – не встигла промайнути в мене думка, як тварюка вже була серед нас. Люди метушилися, верещали і налітали один на одного. Потвора ревіла і гарчала, її пазурі та зуби миготіли в мене перед очима. Мені здалося, що я рубанув темряву в бік, перш ніж удар відкинув мене на три метри.

Я ледве встав і оперся спиною об колону. Я був певен, що мені гаплик, певен, що тварюка прикінчить нас усіх. Яка зарозумілість – думати, що ми дамо собі з нею раду. Не минуло й кілька секунд, як півдесятка наших людей були мертві, ще більше покалічених, а форвалаці хоч би що. Не те що не поранена -- вона навіть не змучилася. Ні зброя, ні закляття не зупинили її.

Наші чарівники збилися в невеличке коло, намагаючись створити ще одне закляття. Капітан згуртував навколо себе іншу групку… Решта людей кинулася врозтіч. Потвора металася навколо, добиваючи їх по одному.

Сірий вогонь пролетів по кімнаті, на мить залив світлом все приміщення і назавжди закарбував криваву бойню в моїй пам’яті. Форвалака заревіла, цим разом від справжнього болю. Очко для чарівників.

Тварюка рвонула в мій бік. Я з перестраху рубанув мечем, коли вона мчала повз мене. Промахнувся. Форвалака крутнулася і з розгону скочила на чарівників. Вони відправили їй на зустріч ще одне вогняне закляття. Форвалака завила. Хтось пронизливо закричав. Потвора звивалася по землі, як поранена змія. Солдати кололи її списами та мечами. Вона зіп’ялася на ноги і блискавкою промайнула до виходу, який ми залишили для себе.

-- Вона пре на вас! – заволав Капітан до Лейтенанта.

Я почав осідати на землю,, не відчуваючи нічого, крім полегшення. Вона втекла… Перш ніж моя срака гепнулася о підлогу, Одноокий потягнув мене вгору.

-- Ходімо, Док. Там-тама поранили. Треба йому допомогти.

Я захитався, раптово відчувши невелику, але глибоку рану на нозі.

-- Краще очистити її добряче, -- пробурмотав я. – Хтозна, що за зараза в неї на тих пазурах.

Там-там лежав весь понівечений, скоріше мертвий, ніж живий. В нього була вирвана горлянка і розпорений живіт. Руки та грудна клітка роздерті до кісток. На диво, він був ще живий, але я не міг допомогти йому. Жоден лікар не зміг би допомогти йому. Навіть магістр чорнокнижник, що спеціалізується на зціленнях, не врятував би бідолаху. Але Одноокий наполягав, щоб я спробував, тож я намагався, поки Капітан не відтягнув мене і наказав подбати про тих, хто ще мав шанс вижити. Коли я віддалявся, Одноокий продовжував нестямно кричати на Капітана.

-- Дайте світла! – наказав я. В той самий час Капітан почав збирати вцілілих біля відкритих дверей, щоб вони охороняли вхід.

При світлі стали очевидними справжні масштаби поразки. Ми були розгромлені. Більш того, десяток побратимів, що не прийшли з нами, валялися розкидані по апартаментах. Вони несли службу. Серед них було стільки ж, а може й більше радників та секретарів Синдика.

-- Хтось бачив Синдика? – запитав Капітан. – Він повинен тут бути.

Капітан, Сірник і Елмо почали пошуки. Я не мав часу спостерігати за ними. Я латав і зашивав як божевільний, залучивши до роботи всіх, хто був під рукою. Форвалака залишила глибокі рани, на які потрібно було вміло та докладно накладати шви.

Якимось чином, Гобліну і Мовчуну вдалося заспокоїти Одноокого настільки, що він став допомагати мені. Може вони щось зробили з ним. Він рухався наче уві сні, готовий будь-якої миті втратити свідомість. Коли випала нагода, я ще раз поглянув на Там-тама. Він все ще був живий і стискав в руках свій маленький барабан. Чорт! Така впертість заслуговувала нагороди. Але що робити? Мені просто бракувало знань.

-- Ей! – крикнув Сірник. – Капітан!

Я поглянув у його бік. Він стукав мечем по скрині.

Скриня була кам’яною. Саме таким віддавали перевагу багатії Берила. На око вона важила десь двісті кілограмів. Зовнішня сторона вкрита химерною різьбою. Більша частина оздоблення була знищена. Це робота пазурів? Елмо збив замок і підважив кришку. На мить я побачив чолов’ягу, який лежав на золоті та коштовностях, охопивши голову тремтячими руками. Елмо і Капітан хмуро переглянулися.

Тут зайшов Лейтенант і відвернув мою увагу. Він утримував вихід внизу, аж поки не почав хвилюватися, що нічого не відбувається. Форвалака в них так і не з’явилася.

-- Обшукайте вежу, -- наказав йому Капітан. – Може вона пішла вгору.

Над нами було ще два поверхи.

Коли я знову кинув погляд на скриню, вона була закрита. Я ніде не бачив нашого роботодавця. Сірник сидів на скрині та кинджалом чистив нігті. Я пильно поглянув на Капітана і Елмо. Вони поводилися якось дивно.

Чи могли вони закінчити роботу форвалаки? Ні. Капітан ніколи не зрадив би ідеали Загону. Чи зрадив би?

Я волів не питати.

Обшук вежі нічого не дав. Знайшли тільки кривавий слід, що вів на вершину вежі, де форвалака лежала, набираючись сил. Вона була сильно поранена, та все-таки їй вдалося втекти, спустившись зовнішньою стороною вежі.

Хтось запропонував вислідити її. На що Капітан відповів.

-- Ми валимо з Берила. Наш контракт втратив силу. Треба забиратися звідси, поки все місто не виступило проти нас.

Він