Глен Чарльз Кук - Чорний Загін

швидка та розумна. Зброя тут не допоможе. Чари трохи кращі, хоча з них теж пожитку мало.

Раніше ніколи я не чув, щоб він признав, що чогось не може.

-- Досить балачок, -- гаркнув Капітан. – Пора діяти.

Він був скритний, наш командир, але зараз ми бачили його наскрізь. Він переніс на форвалаку лють та невдоволення від безвихідної ситуації. Там-там і Одноокий почали палко протестувати.

-- Ви думали про це відтоді, як довідалися, що ця тварюка на волі, -- обірвав Капітан. – І вирішили що робити, якщо до цього дійде діло Беремося до роботи.

Ще один крик.

-- В Паперовій Вежі зараз бойня, -- пробурмотав я. – Ця тварюка пожирає там всіх по черзі.

На мить мені здалося, що навіть Мовчун почне протестувати. Капітан почепив зброю.

-- Сірник, збирай людей. Заблокуйте всі виходи з Паперової Вежі. Елмо, вибери найкращих воїнів з алебардами і арбалетами. Стріли змастити отрутою.

Пролетіло двадцять хвилин. Я втратив лік крикам. Забув про все, крім чимраз більшої тривоги і запитання, чому форвалака напала на Бастіон? Чому вона вперто продовжувала своє полювання? Нею керувало щось значно більше ніж голод.

Легат натякнув, що форвалака стане йому в пригоді. Для чого?Для цього? Навіщо ми погодилися співпрацювати з кимось здатним на таке?

Чотири маги спільно створили заклинання, яке рухалося перед нами. Здавалося, саме повітря потріскувало блакитними іскрами. Позаду йшли воїни з алебардами. Їх прикривали арбалетники. За ними ще з десяток людей увійшли в апартаменти Синдика.

Нас чекало розчарування. В передпокої Паперової Вежі панував цілковитий спокій.

-- Воно вгорі, -- сказав Одноокий.

Капітан повернувся в бік коридору за нами.

-- Сірник, заводь своїх людей.

Він мав намір просуватися вперед кімната за кімнатою, відрізаючи всі шляхи відступу, крім одного. Одноокому і Там-таму цей план не подобався. Вони твердили, що загнана в кут потвора стане ще небезпечнішою. Вже кілька хвилин не було чути жодних криків. Нас оточила зловісна тиша.

Першу жертву ми знайшли біля підніжжя сходів, що вели в саму Вежу.

-- Один з наших, -- промовив я невдоволено. Синдик завжди оточував себе взводом з нашого загону. – Спальня нагорі?

Я ніколи не був всередині Паперової Вежі.

Капітан кивнув.

-- На першому поверсі кухня, потім – склад, два поверхи для прислуги, сім’я і нарешті сам Синдик. На самій горі бібліотека і кабінет. Це щоб було непросто добратися до нього.

Я оглянув тіло.

-- Не дуже схоже на трупи в гробниці, Там-там. Воно не випило кров та не зжерло органів. Як так?

Той промовчав. Одноокий теж.

Капітан пильно вдивлявся у темряву попереду.

-- Зараз почнуться труднощі. Алебарди, підніматися по одній сходинці за раз. Тримати зброю низько. Арбалети, на чотири-п’ять кроків позаду. Стріляти у все, що рухається. Всім витягнути мечі. Одноокий, запускай своє заклинання.

Потріскування. Крок, крок, потихеньку. Сморід страху. Вжик! Хтось випадково пальнув з арбалета. Капітан заклекотав, як пробуджений вулкан і сплюнув.

Було темно, хоч очі повиколюй.

Покої прислуги. Стіни забризкані кров’ю. Трупи і шматки тіл лежали повсюди, серед незмінно розшарпаних і розтрощених меблів. Воїни загону загартовані в боях, але навіть найбільш бувалі здригнулися. Навіть я, лікар, який бачив все найгірше, що може трапитися на полі бою.

-- Капітане, я збігаю за рештою загону, -- сказав Лейтенант. – Ми не можемо випустити цю тварюку.

Його тон не допускав заперечень. Капітан лишень кивнув головою.

Різня мала на нас дивний вплив. Страх дещо відступив. Більшість з нас вирішила, що потвору необхідно знищити.

Вгорі пролунав крик. Він немов насміхався над нами, питав чи наважимося ми пройти далі. Хлопці рішуче рушили вверх по сходах. В повітрі перед ними потріскувало заклинання. Там-там і Одноокий подолали свій жах. Смертельне полювання почалося по-справжньому.

Стерв’ятник прогнав орла, що жив на вершині Паперової Вежі. Лихе передвістя, ще б пак. Було очевидним, що в нашого роботодавця не було жодної надії.

Ми пройшли п’ять поверхів. На кожному з них залишилися криваві сліди відвідин форвалаки…

Там-там рвучко підняв руку і вказав пальцем. Форвалака була поруч. Воїни з алебардами опустилися на одне коліно і підняли зброю. Арбалетники прицілилися в темряву. Там-там зачекав півхвилини. Він, Одноокий, Мовчун та Гоблін напружено завмерли, прислухаючись до чогось, про що решта світу могла тільки гадати. А тоді сказав:

-- Вона чекає. Обережно. Не давайте їй шансу.

-- Може нам потрібна срібна зброя? Наконечники стріл і мечі? – запитав я тупо. Занадто пізно, щоб відповідь мала якесь значення.

На обличчі Там-тама вималювалося здивування.

-- В моїх краях, селяни розповідають, що перевертня можна вбити тільки сріблом.

-- Байка. Вбиваєш їх так само, як інші створіння. Потрібно тільки рухатися швидше і бити міцніше, бо другого шансу не буде.

Чим більше я чув, тим менш страшною видавалася форвалака. Починало нагадувати полювання на старого лева-самітника. Навіщо стільки шуму й метушні?

Я відразу ж пригадав покої прислуги.

-- Всім стояти на місці, -- сказав Там-там. – І тихо. Ми спробуємо викурити її.

Він почав нараду з іншими магами. Невдовзі Там-там жестом наказав нам рушати вперед.

Ми обережно вийшли на площадку сходів і збилися в купу – людський їжак, настовбурчений стальними голками. Чарівники пришвидшили темп свого заклинання. З тіні перед нами пролунав гнівний рев, а тоді зашкребли пазурі. Щось ворухнулося. Забриніли тятиви арбалетів. Ще один рев, майже глузливий. Чарівники знов зібралися на нараду. Внизу Лейтенант розставляв людей по позиціях, що перекривали форвалаці шлях для втечі.

Ми повільно заглиблювалися в темряву, напруга зростала. Я обережно ступав по