Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

Колега Олексія, старший іноземний кореспондент Los Angeles Herald Кетлін Дж. Вотерс, писала статті про війну в розкішному (по мірках КАПу) київському готелі. Співробітники називали її позаочі Гарі (але про це пізніше). Олексію не обов’язково було знімати багато портретів для її статей. Два-три — для галереї на сайті, та зазвичай лише один із них потрапляв у друкований номер.

Американський газетний бізнес переживав важкий період. Печатні формати й закордонні кореспондентські бюро всюди скорочувалися. Часи, коли в газеті на додачу до кольорового фото на першій сторінці виходило п’ять-шість кольорових на внутрішньому розвороті, навіки канули в Лету.

Нещодавно Олексій мав цікаву розмову з одним із гуру газетного фотосвіту, своїм другом Сашком X., лауреатом двох Пулітцерівських премій (сам Олексій мав лише одну — у 2003 році, за фоторепортажі про війну в Іраку).

— Льош, чому ти портрети не знімаєш? — запитав Сашко, який час від часу стежив за його публікаціями.

— Та якось не дуже треба, не просять…

— А ти знімай на війні більше портретів, хоч по два кадри на кожного бійця клацни.

— Навіщо?

— Його, не дай Боже, вб’ють, а люди матимуть можливість зазирнути йому в очі…

— А якщо я не хочу, щоб його вбили?

— Тоді не знімай. Але його і без тебе вб’ють…

Ще у жовтні в Пісках Олексій зняв чудовий портрет кулеметника Івана. Забинтована рука, сигарета в зубах, каска з’їхала на одне вухо — Іван на фоні підбитого танка лежав на розсипу кулеметних гільз і строчив із допотопного кулемета зразка 50-х років, огорнутого пороховим димом. Капа нервово курив осторонь[20]. У західному світі є кліше для визначення таких знімків — iconic. Перекласти його українською адекватно не виходить. Щось на кшталт «епохального» або «знакового»[21].

Через пару тижнів вийшла стаття Кетлін. Вона, як завжди, була від Пісків далі, ніж від Місяця. Портрет Івана містився на першій сторінці. Але сам Іван за день до цього загинув під мінометним обстрілом.

Олексій дізнався про смерть Івана телефоном від його командира. І повісив на своїй сторінці у Фейсбуці інше фото Івана, повідомивши про його загибель. Один із відгуків явно виділявся на траурному фоні всіх інших.

«Не’ві-і-і-і-і-і-і-рю!» — написала молода дружина кулеметника, мати трьох дітей із Дніпродзержинська. Вона дізналася про смерть чоловіка з Фейсбуку. Командир їй тоді ще не додзвонився. У цей момент Олексій почувався ні багато ні мало — винним у смерті її чоловіка.

Цей кадр, на його власну думку, був у професійному сенсі одним із найвдаліших за його багаторічну кар’єру військового фотографа. Так вийшло, що знімав він переважно війну. І в нього це добре виходило. Він розумів її краще за багатьох інших. Цим розумінням Олексій, своєю чергою, завдячував власному досвіду солдата на справжній війні.

Випускник московського інституту східних мов, ветеран війни в Афганістані — першої й останньої війни, у якій він брав участь зі стрілецькою зброєю в руках, а не з камерою, — Олексій не любив про це розповідати. Відповідав лише, якщо питали, що служив там офіцером-перекладачем із фарсі при штабі в Кабулі. Про його «справжню війну», як він її називав, ніхто нічого до пуття не знав, навіть Ксюша.

Олексій досі починав свій день (не на війні) з ранкової п’ятикілометрової пробіжки, з підтягувань на турніку, з віджимань від підлоги, з холодного душу. Але, крім відмінної фізичної форми, він мав безцінну якість військового кореспондента — ніколи не панікував. Don’t panic! з роману Дугласа Едамса було його воєнним кредо.

Один відомий американський журналіст, його гарний знайомий, якось перед самісіньким початком американських бомбардувань Іраку раптом зламався, зірвався, поїхав, або просто втік, із Багдада прямісінько в Йорданію. Їдучи, він лишив ключ від свого номера Олексію, який ділив номер у цьому ж готелі з іншим фотографом.

Коли Олексій увійшов у поквапливо залишений його колегою номер, то був вражений кількістю та якістю амуніції, яку той привіз із собою в Багдад. Явно готував себе до справжнього Армагеддона, ні більше ні менше.

Там було достатньо спецодягу й обладнання, щоби пережити справдешній ядерний удар чи масовану хімічну атаку. На столі Олексій знайшов товстелезну книгу-самовчитель «Як вижити на війні», відкриту на сторінці, яка починалася главою під назвою «Ваші дії, якщо ваш колега при вас учинив самогубство».

Жодна теоретична база, найбільш наукова й просунута, не підготує вас до війни так, як власний бойовий досвід. Але найпершим, якщо не найголовнішим правилом поведінки в подібних ситуаціях має бути саме — Don’t panic!

Олексій зберігав спокій, коли падав у машині в прірву в передгір’ях Паміру під час громадянської війни в Таджикистані.

Він не панікував і не втрачав надії, коли у 2000 році ватажок банди чеченських бойовиків Шаміль Бараєв особисто відрізав йому кусачками по дві фаланги на мізинці та безіменному пальці лівої руки. Олексій не любив розповідати, як йому вдалося втекти з полону, не дочекавшись викупу. Казав, що просто пощастило.

Він жодним м’язом не видав свого страху, коли у 2001 році під час американської операції в Афганістані таліби поставили його до кам’яної стіни й хвилин п’ять стріляли йому під ноги й над головою.

Дивом вибираючись живим з усіх подібних «замісів», він ані разу ще не чув, щоб Її Благородіє пані Кмітливість прошепотіла йому, як у старому анекдоті про кмітливого солдата: «Пи…дець тобі, Альошо».

У КАПі Олексій залишався гранично спокійним. Згадавши трагічний епізод із кулеметником Іваном, він раптом зрозумів, про що раніше говорив його більш досвідчений товариш.

В Аеропорті життя на терезах долі не переважувала смерть, скоріше навпаки. Олексій просто зрозумів, що хоче, щоби на його кадрах люди побачили очі кіборгів такими, якими бачив їх він.

Андрій Боксер, хоч і відмовився від зйомки, проте покликав його на «завдання» разом із двома іншими товаришами по службі. Потім, звісно, виявилося, що ця нерозважлива ідея була не завданням, а самовбивчим навіженством, що закінчилося трагедією.

Минуло вже тижнів зо два, як українські частини залишили старий термінал, що на той час внаслідок постійних обстрілів перетворився на безформну димну груду руїн, яка нагадувала Олексію Спітак — вірменське місто, зруйноване страшним землетрусом у 1988 році (там, звільнившись з армії та серйозно зайнявшись фотографуванням, Олексій блискуче відпрацював своє перше відрядження в якості фрілансера Associated Press).

Після відходу кіборгів у новий термінал російські командос зі спецгрупи «Вимпел» ГРУ Генерального штабу РФ встановили над руїнами старого термінала два прапори — триколор Російської Федерації й недоладне багатоколірне полотнище ККНР, так званої Красно-Кам’янської