Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

Феєрія

Феєрія

Була післяобідня фієста. В затишному куточку бібліотеки, яка одночасно послуговувалась хазяїну кабінетом, в розкритих обіймах глибоких м'яких крісел, непримушено, сиділи двоє друзів дитинства. Вони - тезки. От тільки хазяїн дому волів писатися як "Алек", а його товариш, так і залишився Олексієм.

Алек плавно вискнув передпліччя роздвоївши два пальця на манер "Вікторі!". Зайшла секретарка (це так подумки вирішив про неї Олексій). Правда, "зайшла" ― це не те слово. Вона - наче вплила як Леда, тримаючи на витягнутій руці невеличку теку з двома масивними, покритими памороззю, стаканами скотчу. Її "проходу" могла б позаздрити хоч яка манекенниця, або фотомодель. Разом з нею в приміщення наче навідалася сама Весна! Гість трошки аж зашарівся: чи то та дива здалася йому напіводягненою, чи то - напівоголеною. Чого більше і не осягнеш одразу від захвату, як і з тими стаканами: наполовину повні чи наполовину порожні? Згадалася сценка з "коктейлю іронії" ― "Четвертого хребця[1]": "... вона була майже вся оголена - на ній було лише діамантове кольє."

Алек спокійно кивнув і "видіння" розчинилося у дверних проймах так же фантазійно, як явилося. Так! Справжнє "Народження Венери" Ботічеллі ― подумав наостанок Олексій й поглянув на господаря. Вони зустрічно відсалютували скотчем й відкинулися до лон своїх крісел.

"А що це на тобі такий гарненький амулет", спитав Алек, придивляючись пильніше до Олексієвого оберегу. "Ця бірюлька ― моя чергова розробка. Зараз поясню." І процідивши крізь зуби ще трохи скотчу, гість завів розмову про довколишнє середовище й екосистему Арізони. Відчуваєш, каже, яке і в середині і зовні твого маєтку чисте повітря й квітучий вид. Та ось я прошу свій амулет показати нам дійсне оточення. За цих слів кулон, що до того здавався відполірованим трикутником агату, якось засяяв темно-фіолетом, розкидаючи в різні боки, наче їжатець голки, тонкі промені наносканерів. Через якось долю миті бібліотеку заполонила голограма із чудного різнокольорового "павутиння". Його нитки, або плутались у клубки, або витягувалися й повільно коливалися наче на хвилях, а деякі ― ще й жваво полоскотали, удаючи із себе хвости повітряних зміїв.

Алек із зацікавленістю озирнувся. Він не здавався схвильованим, адже за останні два десятиліття тісної співпраці з Льошею, так він до нього завжди звертався по-братські, бачив й сам творив і не таке.

 ― Це, друже, картина електромагнітних полів, що нас оточують повсюдно й повсякчасно. Від заходу до світанку. Тут тобі й радіозв'язок всіх технічних частот, і пакети стільникових станцій, хвильовий шлейф супутників різних ґатунків, випромінення матінки-Землі, космічні хвилі й багато іншого. Проте не менше дев’яносто дев’яти відсотків ― штучного походження. Скажи, нам це потрібно довкола? Я ще можу з цим примиритися коли працюю в нашому Центрі. Та вдома, на природі волів би перебувати в реальному ЕКО.

Алек заклав ногу на ногу.

― Давай, цікаво, продовжуй. Тільки поки вимкни свого "діагноста", бо картина відволікає й хочеться відмахуватися від цього "бабиного літа". Твоє здоров'я, чоловіче! Та ти, бачу, помахуючи пальцем з усмішкою так знайомою Олексію, далі мовив Алек, вже маєш якусь ідею. Ближче до справи! Хочеш ще трошки напою?

― Добре, хай занесе ще. Чудова в тебе секретарка!

Тут Алек якось загадково посміхнувся і мовив на кшталт, що після розповість. Алаверди, так би мовити.

Вплила наша Леда. Зараз вона вже була вбрана в довгу, на грецький манер, туніку з шифону ніжно-бірюзового відтінку із золотими смужками. Олексій добряче обперся о бильця крісла, щоб не з’їхати до підлоги, протидіючі поглинанню всієї його матеріальної (як втлумачували йому у школі) сутності, картиною цієї вистави одного казкового актора. Стрімголов пригубивши келиха, продовжив.

― Розумієш, брате, тут Олексію знову довелося взяти паузу, так як повз, ледь не доторкаючись його обличчя, проплив до виходу "шифон мрій" разом з дивом, що було в ньому. "Як він може працювати в такому оточені? Алек, Алек, я й не здогадувався що ти такий витівник!", подумки відзначив гість.

― Добре, до справи. Прикинь, куди можна втекти від цього "опромінення", продовжив Олексій. Відчув, що хвилюється. Зрадницьки спітніли  долоні. Дістав носовичок. Удав наче промокає чоло, а сам крадькома перекинув його з долоні до долоні, зім’яв, затиснувши в кулак. Такий відповідальний момент. Треба продовжувати медіаторний штурм фортеці Алека. І продовжив.

― На Марсі вже є декілька, не те що колоній, а міст, як в середині дев’ятнадцятого століття було в Пенсильванії й Луїзіані. За тієї щільності урбанізації ― там електромагнітні поля, як італійська паста. Бери вила й намотуй! Тепер, дивись, Місяць. На видимому боці всі, хто побіг від освяти Великого Бродяги. На невидимий бік ― зась, якщо не володієш мандаринською. Он, на орбіті вже вештаються декілька сотень "човників" з відмовниками. І не кажу що із природного супутника зробили подобу на супер-чіп.

 На Венері ― як жити в печері: зовні ― "чотириста п'ятдесят один", тільки не за Фаренгейтом, а за Цельсієм з позначкою "плюс". В тих печерах, як і очікувалося з 1982 року, "глибинний народ[2]" з електросамоварами, СВЧ й іншими древностями. Живляться за рахунок теплогенераторних електростанцій. Під’єднали до однієї з них віднайдену "Венеру-14", й використовують в якості гуральні. Напруга електричного поля така, що обручі від бочок, в яких вистоюється брага, розжарюються не гірше за музейну електролампу Едісона. Наші "бувалі", які дозаправлялися на Венері (не брагою звісно), як це побачили, то жахнулися. Кажуть - Обі-Ван Кенобі відпочиває!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍