Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

— Енн, пообіцяй мені, що ти будеш максимально обережною. Я не витримаю, якщо щось трапиться з тобою. — Тихо промовив він, і хоча в його голосі звучав біль, там також була і безмежна любов. Він завжди підтримував мене, і цього разу не було винятком, навіть якщо це означало відпустити мене на небезпечний шлях.

Я підійшла ближче, поклала руку на його груди, відчуваючи як б’ється його серце, і тихо сказала:

— Обіцяю. Ми пройдемо через це разом. Але я повинна діяти. Інакше я ніколи не зможу жити з думкою, що не зробила все можливе.

Він притиснув мою руку до свого серця, а його очі м’яко спалахнули. Це була мовчазна угода, знак того, що, попри всі труднощі, ми будемо разом боротися за те, що важливо для нас обох.

— Разом ми зможемо подолати будь-яку загрозу, — я ніжно посміхнулася, сподіваючись, що це трохи розвіє його тривогу.

Еван відповів на мою посмішку коротким кивком, хоча я бачила, що його занепокоєння залишилося. Якийсь час ми продовжували мовчки стояти в коридорі, сповнені думок про майбутнє. Недомовленість зникла, а от гнітюча напруга залишилася. Мені раптово закортіло простору, присутність Евана тиснула на мене почуттям провини.

У грудях вирувала буря. Розчарування, гнів, провина — усе змішалося в єдину кипучу масу. Еван завжди був поруч, завжди підтримував мене, але цього разу я відчувала, що його захист тиснув на мене, мов кайдани.

Чому він не може зрозуміти, що я повинна діяти? Що сидіти без діла, коли світ навколо руйнується, просто нестерпно. Його слова про любов і турботу тільки додали олії до вогню. Так, я знала, що він хвилюється за мене, але чому його турбота завжди має виглядати як спроба контролювати моє життя?

Я відчула, як мої руки стискаються в кулаки. Цей гнів, спрямований не лише на нього, але й на саму себе, отруював кожну думку. Я не могла зрозуміти, чому він не бачить очевидного: я не можу стояти осторонь.

— Я хочу знайти Сібіл, — прохолода в моєму голосі здивувала навіть мене саму. Відштовхнувшись від стіни, на яку спиралася, я подивилася прямо в очі Евану, що відображали суміш болю й тривоги. — Зустрінемось удома, — додала я, уникаючи його погляду. Я знала, що це ранить його, але не могла зупинити свій гнів.

— Добре. У мене є деякі справи. Побачимося ввечері.

Його різкий рух і вимогливий поцілунок збентежили мене, але я не відштовхнула його. Всередині вирувала лють — лють на себе за те, що дозволила цьому поцілунку відвернути мене від важливого, на нього — за спробу заглушити мої почуття.

— Пам'ятай, я люблю тебе найбільше на світі, — сказав він, а потім швидко відійшов, залишивши мене наодинці зі своїм розчаруванням.

Я спостерігала, як він зникає, а в душі закипала лють. Це не була проста турбота; це був прояв контролю, спроба нав'язати мені його уявлення про безпеку. І це було неприпустимо. Я не дозволю страху керувати моїм життям, не дозволю собі жити в тіні, не дозволю йому стримувати мене. Я повинна діяти, і цього разу ніщо мене не зупинить.

***

Я сиділа в зручному м'якому кріслі, підібгавши під себе ноги, нервово гризучи ніготь великого пальця правої руки.

— Ні, ну ви подивіться на неї! Вона взагалі мене не слухає! Енжела! — роздратовано вигукнула Сібіл.

Здивовано піднявши каламутний погляд, я побачила, що напроти мене сиділи дві дівчини: широко усміхнена вампірша і явно розсерджена вовчиця. Сібіл відчайдушно щось пояснювала, але я її не слухала. Всі мої думки були зайняті Еваном. 

Я так і не запитала, як пройшла його зустріч. Що від нього хотіла Рада? Як надовго він залишиться в Аюнтаменто цього разу? Яке завдання він отримав на цей раз? І що це за "справи" сьогодні? Що, як він поїде завтра, а ми залишилися посвареними? Точніше, я на нього розізлилася, а він, можливо, навіть не помітив цього. Яка ж я дурна! Він хвилюється за мене, а я його відштовхую. Дурепа!

— Енжела! — цього разу голос Сібіл був наповнений ледь стримуваним гнівом.

Я кинула погляд на Глорію і зрозуміла, що дівчата обговорювали щось серйозне, а не колір губної помади.

— Вибач, Сіб. Я замислилась... то про що ти? — невпевнено запитала я, намагаючись зосередитися.

Сібіл гнівно подивилася на мене, але її вираз обличчя швидко змінився — великі карі очі наповнилися тривогою і сум'яттям.

— Поки ти ніжилася в обіймах мого братика, наша смілива Сібіл вела війну зі своїм чоловіком, — сухо пояснила Глорія, розбиваючи мою розсіяність коротким описом ситуації.

Вовчиця приречено видихнула і важко опустилася назад у крісло, нервово викручуючи зап'ястя. Я вже здогадувалася, що мала на увазі Глорія.

— Наші відносини схожі на Армагеддон, — з болем промовила Сібіл, опустивши голову. — Іноді мені хочеться просто все кинути й піти, але я не можу. Він мій, а я його. Але ця прірва між нами... вона мене вбиває...

Слова Сібіл були сповнені розпачу, і я відчула, як її біль відгукується всередині мене. Її боротьба була справжньою, і вона щиро переживала за свій  майбутній шлюб.

— Люба, ви любите одне одного. По-справжньому. Вам пощастило знайти справжню пару. Це ваша доля. Я знаю, що вам обом дуже важко, але я вірю у вас. Ви все подолаєте, — я нахилилася вперед, намагаючись передати свої слова як підтримку, сподіваючись, що вона зможе знайти в них розраду.

Сібіл підняла на мене погляд, і я побачила в її очах відблиск надії. Це була складна ситуація, і хоча я не мала всіх відповідей, я хотіла, щоб вона знала, що вона не одна у своїй боротьбі.

— Тяжко — це слабо сказано, — саркастично хмикнула Глорія. — Ніколи раніше я не бачила такої картини: Декан Ордо та юна вовчиця. Декан Стюарт, сильний дорослий чоловік, який несе на собі стільки відповідальності та тиску, а з тобою він перетворюється на маленьке цуценя.

Вампірша говорила холоднокровно, але її видав куточок рота, що ледь помітно сіпнувся, натякаючи на м’яку посмішку. Щоки Сібіл залилися рум'янцем, і вона прикрила обличчя руками, не в змозі стримати посмішку. Вона щиро любила Емануеля, всупереч всім труднощам.