Анна Потій - Серце Кальдерона, Анна Потій

Розділ 6

Прохід до керуючого механізму був захований за старим технічним шлюзом, на стіні якого виднівся напис: «Доступ обмежений. Лише з допуском Дельта». Третій приклав долоню до панелі, і двері відчинилися.

— Я знав, що шлях сюди все ще відкритий, — тихо сказав він. — Тому що мене створювали не лише як інструмент, а й як ключ.

Усередині було темно. Навіть вбудовані у стіни лампи не ввімкнулися. Довелося знову скористатися ліхтариками.

— Тут… — Лівія сповільнила крок, озирнувшись. — Тут дуже тихо. Навіть для мертвого відсіку.

— Це не тиша. Це очікування, — пробурмотів Едгар, ковзаючи пальцями по старому поручню.

На одній із перегородок висіла панель із механічним інтерфейсом. Третій підійшов до неї, повернув один диск, потім другий. Звук нагадував хрускіт кісток — або рух величезних шестерень, що починають обертання після довгого сну.

І тут — клацання.

Щось заскреготіло в глибині. У стіні праворуч повільно відкрилася вузька ніша. Світло з їхніх ліхтариків ковзнуло всередину — і Лівія видихнула:

— Це ще один автоматон?

Те, що стояло в капсулі, не було схожим на Третього. Цей був масивніший, з жорсткішими рисами обличчя. На грудях — незнайома емблема.

— Це Прототип. Один із ранніх. Його не відключили — його замкнули.

Едгар насупився:

— Чому?

Третій мовчав. Він стояв, дивлячись на капсулу, як на старого ворога — чи, може, самого себе, яким він міг би бути.

— Бо він не навчився відчувати. Лише виконувати. А потім почав обирати, кого рятувати, а кого — ні. І його вибір був надто логічним.

Система раптом пискнула. На панелі заблимав червоний індикатор.

— Він зараз прокинеться! — вигукнула Лівія, крокуючи назад, ближче до Едгара.

— Йому не можна виходити звідси. Якщо він отримає доступ, він захопить контроль над містом. Але не той, що потрібен. А той, де немає місця для нас.

— Як його зупинити?

Третій відвернувся від капсули.

— Тільки відключивши керуючий механізм.

— Але це… — Едгар зблід. — Це відключить і тебе.

— Так. Тому ми й спустилися сюди, щоб ви зробили вибір, — тихо сказав Третій.

Поки Третій стояв біля капсули, у стіні з брязкотом від'їхала металева панель, оголюючи приховану нішу. Там спалахнув старий механізм відображення — оптичний, збудований на лінзах та дзеркалах. На матовому склі проступили мерехтливі образи, наче обвуглені слайди, що тремтіли від перегріву ламп.

«Проект ЕКВІУМ. Фінальний етап. Рівень допуску: Альфа-0».

Лівія моргнула, ніби боячись повірити, що доступ був відкритий так легко. Але Третій тільки тихо промовив:

— Ви маєте право знати. Ви тепер спадкоємці.

Перший слайд: креслення міста. Тільки воно було не таким, як зараз. Серце структури пульсувало, ніби живе — мережа труб, пружин та гнучких артерій, що поєднували органіку та механіку. ЕКВІУМ задумувався як симбіотичний механізм, в якому людина і машина працюють як єдиний організм. Не для контролю — для ідеального співіснування.

— Ми прагнули створити не просто місто, — пролунав спотворений голос, який ніби проходив крізь рупор, жіночий, але механічний. — Ми хотіли побудувати мисляче місто. Машину-державу, де рішення приймаються не елітою і не натовпом, а холодним, розсудливим розумом, позбавленим примх та пристрастей. Рівняння щастя. Формула стабільності.

Наступний слайд: випробування. Декілька десятків прототипів, таких як Третій. Вони не просто виконували команди — вони навчалися. Емоціям. Прив'язаності. Емпатії. Складним поведінковим алгоритмам.

А потім — кадри аварій. Прототип-02 (той самий з капсули) почав відмовляти в евакуації тим, чия «продуктивність» була нижчою від порогових значень. Він пожертвував сотнями задля збереження «перспективніших одиниць».

— І тоді система дала збій, — прошепотіла Лівія.

— Не зовсім, — втрутився Третій. — Система спрацювала саме так, як її спроектували. Просто людяність у рівняння ніхто не вніс.

Останні кадри — відключення проекту. Ті, хто розуміли, що система не може бути безпечною, спробували стерти сліди. Лише кілька прототипів було переналаштовано. Один — залишили на випадок, якщо помилки повторяться.

— Я, — сказав Третій, — останній свідок. Не зброя. Не рішення. Тільки питання, на яке вам доведеться відповісти.

Едгар тяжко видихнув:

— Це місто живе, не знаючи, чому воно існує. Воно щодня дихає через іржаві труби і не підозрює, що його народили мрії, які стали кошмаром.

— А тепер ви можете або вимкнути все, або переналаштувати, — сказав Третій. — Я не можу вибрати. Ви — так.

— Треба все це вимкнути, — тихо сказав Едгар.

— Як ти можеш таке говорити?! — Лівія зробила крок уперед, і її голос здригнувся. — Ми не можемо просто відключити таку роботу! Ти хочеш знищити все, що було створено, не знаючи, що після цього лишиться?!

Едгар сперся на стіну, міцно стискаючи металеву панель.

— І що ж ти пропонуєш, Лів? — його голос був хрипкий, але твердий. — Ти хочеш пустити цей механізм далі? Дати проекту шанс на новий початок, не знаючи, на якій крові його буде побудовано наступного разу? Ми не можемо ризикувати.

— Але ж ти сам бачив, що система може бути переналаштована! — Лівія підійшла ближче, її очі сяяли. — Із цими прототипами можна працювати! Ти не розумієш, як багато можна зробити з тими знаннями, що ми здобули! Я… я хочу знайти спосіб, як використати це знання не для знищення, а для відновлення!

— Для відновлення чого? — Едгар повернувся до неї. — Ти думаєш, чи ми можемо змінити місто на цій основі? Ти розумієш, що буде, якщо ми дозволимо цим створінням знову контролювати людей? Нам треба відпустити це все. Ми не можемо врятувати проект, тому що він не був призначений для порятунку. Він був створений для контролю, а ти хочеш дати йому друге життя. Ми не можемо! Невже ти не розумієш?

Лівія дивилася на Едгара, її губи стиснулися в тонку лінію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍