Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

Кроки по снігу — повільні, рівні.

Він іде до неї.

Мілея не рушила з місця. Її пальці стиснули краї шерстяної накидки, але очі залишались спокійними. Вона не ховалась — і це вже ламало щось у ньому.

Його постать зупинилась за кілька кроків. Плащ злегка хитався на вітрі. Маска — така ж холодна, така ж ідеальна. Та карі очі дивились на неї… мов шукали порятунку.

— Ти — Мілея? — пролунав його голос. Низький, глухий, обережний.

— Так, — відповіла вона. — А ви хто?

Коротка пауза. Він не назвав імені.

— Я мандрівник. Мені сказали, що ти можеш допомогти.

Вона трохи нахилила голову:

— Залежить, із чим.

Його плечі ледь напружились. Погляд не відводився ні на мить.

— Я не сплю. Не відчуваю ні сну, ні тепла. Багато років.

Тиша.

Мілея повільно підійшла ближче. Зупинилась за крок від нього. Її очі — чисті, ясні — шукали не обличчя, а те, що за маскою.

— Ви хочете, щоб я вилікувала вас?

— Я не знаю, — сказав він. — Але коли я дивився на тебе… я вперше злякався. Що можу знову почати відчувати.

Вона дивилась йому просто в очі. І тихо сказала:

— Якщо серце мовчить довго — воно не забуло, як битися. Воно просто чекає, коли хтось до нього торкнеться.

Вітер підняв легкий сніг. Її слова зависли між ними, як щось більше за мову.

Він опустив голову.

— Дозволь мені залишитись тут… ненадовго.

— Добре, — відповіла Мілея. — Але з однією умовою.

Він підняв очі.

— Я не боюся твоєї маски. Але якщо колись захочеш зняти її — зроби це не для мене. А для себе.

Він не відповів.

Та в карих очах щось ледь ворухнулось. Не надія — ще ні. Але тріщина в льодові вже з’явилась.