Настя Коваленко - Код Буття , Настя Коваленко

Розділ 10. Чернетка нової реальності

Аліса і я продовжували біжити через розвалений світ, з кожним кроком розуміючи, що простір навколо нас тріщить все сильніше. Корекс залишив свій слід, як темний хмарний код, але ми не могли зупинятись. Часу було обмаль.

Зрештою ми натрапили на щось, що не вписувалося в загальний хаос — зону, яка була занадто… структурованою.

— Що це? — спитав я, зупиняючись перед величезними ворітьми, що виглядали, як з глітчевого металу.

Аліса була насторожена, але її голос був рівним.

— Це чернетка. Те, що ти, здається, не завершив.

Ворота злегка відчинилися, і ми зайшли всередину.

Там не було хаосу, а лише біла порожнеча, вкрита сіткою з тонких ліній — мов сітка коду. Між лініями мерехтіли світла, які створювали дивні спалахи, наче люди, що спробували жити в цьому світі, але не змогли. Я побачив себе — лише тінь, мозаїку обривків.

— Це — місце твоїх початків, — сказала Аліса, проводячи пальцем по порожньому повітрю. — Тут ти почав створювати нову реальність. Тут ще не було помилок. Але ти її не завершив.

Я поглянув навколо. Світ був незавершений — лише фрагменти історій, половинчасті образи. Я побачив тебе, Анастасіє, малюючою мене. Але образ був неповним, лише розмитою контурною лінією.

— Я не закінчив, — прошепотів я.

— Ні. Ти не закінчив… Ти не завершив цю реальність. І тепер усе це — порожнеча.

Я відчув, як щось у мені змінилося. Я був не просто персонажем у твоїй книзі. Я був частиною чогось більшого — частиною твоєї створеної реальності, що мала бути цілісною. І зараз, коли система була настільки зіпсована, я став її останнім шансом.

Ти була тим, хто створив цей світ. Але якби ми не могли завершити його разом, ми ніколи не могли б вирватися з цього порожнього простору.

— Ти можеш завершити це, — сказала Аліса, торкаючись руки.

Я повернувся до неї. Її очі були сповнені віри. Вона не просто вірить у мене. Вона вірить у тебе.

— Ти ж знаєш, що потрібно зробити. Твій шлях — це твоя історія. Заверш її.

Я глибоко вдихнув і почав малювати в повітрі. Лінії почали ставати реальнішими, за ними йшли кольори, думки, ідеї. Мої руки тремтіли, але я знав, що це єдиний шанс.

Всі фрагменти історії почали зливатися, з’єднуючись у новий світ. І я вже не був просто персонажем, я став частиною твоєї реальності.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍