Шепіт Оповідачки - Мій шлях , Шепіт Оповідачки

Вони бігли повз мене — зосереджені, красиві у своїй далекосяжний меті. Здавалося, що весь світ навколо створений для бігу: стрімкого, впевненого, безповоротного. Я теж намагалася бігти в одному темпі з усіма. Довго. Наполегливо. Так, як могла. Стиснувши зуби, з обличчям, яке не виказувало болю, я ставала на старт знову і знову.

“Не відставати. Ще трохи. Всі можуть — і я зможу. Просто потрібно терпіти”.

Але мої коліна були перебиті. В них щось клацнуло, зламалося, здалося. Моя кров, стікаючи по ногам, залишала червоні відбитки на асфальті, але я продовжувала бігти. Бо так робили усі інші. Бо так було прийнято. Бо так було потрібно.

“Я слабка. Що зі мною не так? Чому всі можуть рухатись швидко вперед і не збавляти темп, а я — ні?”

Так міркувала я тривалий час. Допоки не впала.

Від втоми та розпачу. Від розуміння, що кожен мій крок у чужому ритмі віддається не тільки фізичним болем, а й стає зрадою самій собі.

“Я не можу більше. Але… чи маю право зупинитись? Якщо зупинюсь — визнаю поразку. А якщо не зупинюсь — знищу себе...”

Тоді я наважилась зробити щось немислиме — сіла. Просто на узбіччі великої дороги, по якій все ще проносилися інші. Хтось скривився, хтось поспівчував, а хтось не помітив мене зовсім.

“Так не можна… чи можна? Можливо, я не слабка, а просто — поранена?”

Я перебинтувала рани. Сиділа мовчки. І в тій тиші почула, як б’ється моє серце — не для чужої гонки, а для самої себе.

Зрештою, я піднялася. Не побігла — пішла. Повільно, важко, несміливо. Але з щирістю у кожному кроці. Тепер я отримала змогу бачити більше: траву обабіч шляху, небо, тіні від хмар. Бігуни обганяли мене, несучись вперед. Іноді дехто з марафонців зупинявся і запитував, чи все в мене гаразд.

Я відповідала: "Я йду. І цього достатньо."

Може, це не марафон. Може, це зовсім інший маршрут — для тих, хто вижив, але не зламався. Для тих, хто не втратив себе в гонитві за фінішами.

І хоча я не знала, куди веде ця дорога, все ж потроху йшла.

“Це мій шлях. Не ідеальний. Не швидкий. Але мій.”

І кожен крок був не слабкістю, а перемогою.

Бо я — досі рухалась.

У власному темпі.

Навіть із перебитими колінами.

Кінець