Ханна Кір - За моїм щитом, Ханна Кір

Тому серед усієї цієї величі і розкоші я почувалася наче в пастці. Не для того мене сюди поставили, щоб відпочивати. Весь цей вечір не давав мені спокою, відчуття тривоги не відступало, як ніби я чекала чогось… невідворотного.

Нарешті, коли більшість гостей знову зібрались у залі для танців, а світло стало м’якшим, Мірабель і Карім пройшли до виходу в супроводі кількох слуг. На їхніх обличчях було видно втому — Ритуал забрав багато сил. Мірабель, свіжоспечена принцеса і майбутня королева Ельдану, взяла принца під руку. Його погляд був теплим, проте слабким, і це був сигнал для мене. Саме зараз я повинна бути на сторожі.

Моя черга взяти на себе нічну варту. Зробивши крок до виходу, я перехопила погляд Фейт, яка ледь помітно кивнула, побажавши мені удачі, і попрощалась. Її підтримка відчувалася навіть у цьому короткому, мовчазному жесті. Вранці ми поїдемо і хто зна, коли вдасться побачити наступного разу.

Коридори були темними, і, здається, навіть фортечні тіні мовчки спостерігали за кожним моїм рухом. Це дивне, майже тягуче очікування чогось — відчуття, від якого холод йшов по спині. Попереду, біля важких дверей до спальні, куди щойно увійшли Мірабель та Карім, вже стояли двоє військових в офіцерській формі.

— Вирішили і нам прислати розвагу? — приблизно за півгодини варти кивнув один з них.

— Скоріше, когось, хто б простежив, аби ви не заснули, —  сухо відповіла я, хоча всередині кипіла від того, як вони мене оцінювали. Їхні погляди свідчили: мене вони не вважали гідною уваги. В їхніх очах я була всього лише тінню, навіть не рівнею. Навіть незважаючи на те, що Щити повсякчас були сильнішими за звичайних солдатів — я була жінкою і мала лагідно посміхатись та прислуговувати, а не воювати поруч.

Але я робила свою роботу. Стояла навпроти дверей, стискаючи руків’я меча й відчуваючи вагу його холодного руківʼя в долоні. Мої очі й вуха налаштувалися на будь-який рух чи звук, кожен шурхіт чи подих.

— Бачив, яка соковита наша нова принцеса? Ух я би її!

— Та ти б ніколи не зміг! Вона б на тебе і не глянула.

Чоловічі розмови надокучали. Мене бісив тон, яким ці солдати говорили про Мірабель. Нехай вона була не найприємнішою особою, але вона не заслуговувала такого ставлення.

— Зате ось ця дівчинка точно глянула на мене. Хей, —  він прикрикнув до мене. —  Не хочеш спробувати мого..? 

Він не договорив. Весь цей час за дверима було тихо, але ця тиша здавалася неспокійною, натягнутою, наче струна. Минали хвилини, які розтягувались в години. І тут — тонкий, але виразний звук… крик.

Моя рука інстинктивно напружилась, і я без роздумів кинулась до дверей. Двоє солдатів, які досі з насмішкою роздивлялись мене, одразу спохмурніли і поспішили вслід. Мій погляд вихопив вираз жаху на їхніх обличчях, але зараз не було часу на емоції. Я вдарила двері плечем, щоб вони розчинилися швидше, і всі троє вбігли всередину.

Перед нами постала сцена, від якої перехопило подих.

Карім і Мірабель лежали на підлозі посеред розбитого скла і розкиданих подушок. Їхні тіла були закривавлені, а погляд принца застиг у відчаї. Його меч лежав неподалік від руки — він не встиг його дістати. На шовковій сукні Мірабель прямо на срібній вишивці розливалася кривава пляма. Це було неможливо. В голові зчепилися думки. Цього не може бути… Що я зробила не так?

Та роздумувати не було часу. В відображенні дзеркала біля ліжка я помітила рух у себе за спиною. 

Незнайомець у темному одязі стояв за дверима спальні, його фігура була мов тінь, і він вже рухався на нас. Я розвернулась і побачила шрам на його лівій брові — відмітка, яка відразу впала в очі. Солдати зреагували в останню секунду та кинулися в перехват, намагаючись схопити, але він рухався з такою швидкістю, що ті не встигли навіть витягти зброю. Лезо блиснуло, і їхні тіла впали, навіть не встигнувши зойкнути.

"Тільки я і він". —  пролетіло в думках, і в цей момент мене неначе огорнув лід. Інстинкт виживання та Аркан загострили усі мої чуття. Незнайомець спрямував удар на мене, але я встигла ухилитися, присівши і витягуючи меч. Кожна секунда затягувалася, а кожен рух вимагав неймовірної концентрації. Я бачила, як його очі метнулися до дверей, наче він шукав вихід, але не залишала йому жодного шансу. Я різала повітря мечем, притискаючи його в кут, звідки виходу не було. 

— Сука! — крикнув він, хапаючись за плече. Лезо мого меча розрізало рукав його сорочки, демонструючи частину незрозумілого татуювання, яке швидко заливало кровʼю. 

Мені не можна було його вбивати — взяти в полон. Вбивство принца — державана зрада і він мав дати свідчення в суді.

Ще один мій рух — і його баланс порушено, я вкладаю всю силу в удар, штовхаючи його до стіни. Але він вивертається та бʼється плечем в вікно. Скло тріснуло під його вагою і вбивця полетів вниз, змішавшись із нічною темрявою. Я затримала дихання, серце скажено калатало. Але тепер не час радіти чи сумувати, тому що на підлозі, за кілька кроків від мене, лежала Мірабель. Її погляд був притушений, але вона все ще дихала, її груди ледь здіймалися. Поруч з нею, тримаючи її за руку, лежав принц Карім. Його очі були закриті, на горлі виднілась червона смуга, а на обличчі застиг вираз жаху. 

Принца було вбито.

Я кинулася до своєї леді, впавши на коліна. Мій розум, навчившись швидко приймати рішення, тепер підказував, що потрібно зробити. Руки тремтіли, коли я доторкнулася до кинджала, який стирчав у неї з грудей. Його руків’я, прикрашене смарагдами, блиснуло в світлі місяця.