Rada Lia - Це сталося в Парижі, Rada Lia

Розділ 5

Сонце повільно сідало за обрій, підпалюючи небо рожево-фіолетовим полум'ям. Соля стояла посеред поля навпроти маєтку в пустому загоні для коней. 

— Дивно, — дівчина озирнулася. — Куди поділися коні? 

Соломія не могла згадати, як тут опинилася. І взагалі — що вона робить тут сама?

— Агов, — погукала дівчина несміливо. — Лада, Маріє — ви де?

В деревах щось зашелестіло. Соля напружилася й зробила крок назад, не відводячи погляду від того місця, звідки чулося шарудіння. Її ноги напружилися. Вона була готова будь-якої миті почати тікати. З темних крон дерев вилетіла зграя пташок. Вони здійнялися в небо, шумно махаючи крилами. Дівчина з полегшенням видихнула. 

— Щось мені це не подобається, — все ж насторожено прошепотіла вона. 

Несподівано Соля відчула, як груба мотузка, холодна й шорстка, обвила й почала стискати її шию. Дівчина запанікувала й схопилася за неї руками. Намагаючись викрутитися, вона озирнулася й побачила усміхненого Тимофія, який тримав край ласо.

— Тіма, що ти робиш? Зніми це з мене, будь ласка. Мені боляче! — прохрипіла Соломія.

— Лошиця має бути прив'язана, — промовив чоловік байдуже й різко потягнув мотузку на себе. 

Соля відчула, як їй вогнем обпікає шкіру шиї. Вона судомно хапала повітря ротом. Біль ставав все сильнішим, аж поки дівчина не почала втрачати свідомість і… прокинулася.

— Дурне спиться, дурне сниться, як каже моя мама, — прошепотіла  Соломія, радіючи, що це був усього лише сон.

В роті пересохло. Після всього, що вона вчора випила й не дивно. Дівчина сіла у ліжку й глибоко вдихнула. Їй запаморочилося в голові. Вона опустила очі й з подивом відмітила, що спала у вчорашньому вбранні. Вони так наклюкалися вина, що сил перевдягтися не було. Потягнулася за телефоном. П'ять пропущених. Три повідомлення: “Ти де? Чого слухавку не береш?”, “Зовсім совість втратила. Я ж тут хвилююся”, “Ти що вже когось знайшла? Знав, що не можна було тебе відпускати саму!” 

Раніше дівчина вже телефонувала б Тимофію, щоб запевнити його у своїй вірності. Проте зараз до звичного почуття провини додалося роздратування і це стримало її.

— Хоч би спитав, як я. Чи жива. Чи в мене все гаразд. Врешті-решт. — Вона кинула слухавку на простирадло й попрямувала до ванної кімнати. Тим часом її смартфон знову завібрував. На екрані висвітилося “Тіма”.

 

Коли вона повернулася, розпарена, бадьора й з ясними думками, до кімнати постукали. Продовжуючи витирати вологе волосся рушником, у халаті та босоніж, Соля побігла відчиняти двері. На порозі стояв Даня й радісно посміхався. Одягнений у джинси й шкіряну куртку, з сумкою через плече і фотоапаратом на шиї, чоловік, судячи з усього, кудись збирався. 

— Доброго ранку. Чув, що вчора ви непогано погуляли жіночою компанією, — Даня підморгнув Солі. — Тож сьогодні пропоную продовжити відпочинок й запрошую тебе відвідати місце, куди кожного року приїздять тисячі туристів — площа Монмартр. 

— Я б з задоволенням, — закусила губу Соломія. — Але я маю допомагати Ладі. Я обіцяла зробити дизайн запрошень на весілля.

— Лада з Марією щойно поїхали до Парижу, домовлятися за алкоголь і весільний торт. Тож обговорення дизайну запрошень все одно відкладається, як мінімум до вечора.

— О, ні, мені так соромно, — похнюпилася Соля. — Обіцяла допомогти, а сама проспала. — Вона відкинула на спину вологе волосся, від чого її вушка вже звично відстовбурчилися.

— Не хвилюйся, — посмішка Дані стала ширшою. — Марія все одно наказала дати тобі відпочити сьогодні. Вони й вдвох упораються.

Щоки Солі горіли від сорому: “Як незручно вийшло. Приїхала, щоб допомагати організувати весілля, а сама пиячу, їм чужі харчі й відпочиваю”.

Ніби прочитавши її думки, Даня похитав головою:

— Не варто себе картати. Ми зараз йдемо на прогулянку і гарно проводимо там час. Відмова не приймається. Ти знаєш, що в пеклі є окремий котел для тих, хто приїхав до Парижу й не сходив до площі Монмартр? А особливо жорстоко там мучать сміливців, які ще й не скуштували фірмовий французький  круасан з чашечкою кави.

— Справді? — оживилася дівчина. — Є такий котел?

— А то! То ж зараз це справа порятунку твоєї душі, — в очах Данила грали бісики. — Збирайся, я чекаю на тебе надворі. Поснідаємо у Парижі.

Соломія закрила двері, притулилася до них спиною й з посмішкою повторила:

— Поснідаємо в Парижі. Хто б міг подумати.

А потім відразу кинулася до валізи. Потрібно вибрати гарну сукню. Досить відкриту для весни й доречну для прогулянки: 

— Вона має підкреслювати мою фігуру, але не занадто, бо ж все-таки у мене є хлопець. Він же ще в мене є?

Збоку у валізі, затиснуті між речами, лежали тека з малюнками й пачка олівців. Соля задумливо провела по них рукою.

— Я зроблю кілька чудесних фотографій, щоб ми могли провести вечір разом. Лише ви і я, як раніше.

Від усвідомлення того, що нарешті зможе кілька годин малювати в тиші та спокої, без чиїхось докорів, в шлунку забурхали метелики.  

За п'ятнадцять хвилин вона вже бадьоро спускалася сходами. Дівчина накрутила волосся, щоб менше було видно вушка. Тимофій завжди казав, що це її недолік, що відстовбурчені вуха роблять її схожою на ельфа чи космічного прибульця. Він так часто це повторював, що Соломія почала задумуватися про операцію. І вона б її зробила, якби гроші були. Фігуру Солі вигідно підкреслювала її улюблена блакитна сукня у квіточки, яка також неодноразово піддавалася критиці Тіми:

— Ну що за несмак, — хитав він головою, — а ще ілюстраторка. Де твоє відчуття стилю, мінімальної естетики? Одягаєшся в якісь незрозумілі аляпуваті вбрання, які на жінці твого віку виглядають недоречно.

Даня ж здається був геть іншої думки про зовнішність Соломії:

— Маєш чудовий вигляд, — промовив він, подаючи дівчині руку. — І ця сукня дуже тобі пасує. 

Соля, з підозрою поглянула на чоловіка. Проте, не помітивши ніякого сарказму чи насмішки, заспокоїлася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍