Rada Lia - Це сталося в Парижі, Rada Lia

Хвилин через сорок вони вже під'їхали на авто Данила до невеличкої кав'ярні, яка розташовувалася біля дороги, покритої бруківкою. Це не було якесь інстаграмне місце з купою туристів, яке очікувала побачити Соля. Занедбана будівля, скромна вивіска, усього один столик знадвору, який хитався. Тож дівчина не наважилась там присісти. Вона розчаровано поглянула на Даню. Помітивши її кислий вираз обличчя, чоловік посміхнуся.

— Це справді не туристичне кафе. Наразі ми в одному кварталі від площі Монмартр. Цим місцем володіє мій друг — француз. Він і власник і кухар. Ти ж хотіла побачити справжній французький колорит?

Вони зайшли всередину й умостилися за вільним столиком біля вікна. Відвідувачів майже не було. Лиш одна жіночка з маленькою дитиною в іншому кінці зали. Їм принесли запечену картоплю й кілька видів соусів. Соля обережно спробувала один шматок. Вона не звикла так снідати. Розраховувала більше на солодкий десерт і каву. Однак хрумка скоринка в поєднанні з прохолодним соусом, в якому відчувалися сметана, шматочки кропу, часнику й ще якісь трави, зробили своє діло й дівчина жадібно накинулася на їжу. 

Коли вони впоралися зі своїми порціями, їм нарешті принесли тацю з круасанами та кавою.

— Французький секретний рецепт, — пояснив Даня, показуючи пальцем на солодке. — Весь у маслі, купа начинки, тисячі калорій. Без добавок і консервантів. Все справжнє. Ручаюся. — Він посміхнувся. — Погане продають тільки туристам. Це ж кафе для своїх, для французів.

— Он як, — підняла брову Соля.

— Правда життя. От ти, наприклад знала, що французи не їдять жаб чи жаб'ячі лапки? Більшість з них навіть не знають, що їм це приписують, як національне блюдо. Натомість в ресторанах таке готують виключно для туристів. Вся індустрія на цьому побудована. В спеціально облаштованих місцях, можна сказати фермах, вирощують жаб. І купа наївних людей їде до Парижу, щоб в дорогущому ресторані поїсти цей делікатес. Але якщо ти запропонуєш таке французу, то він скоріше за все відмовиться.

Соля засміялася:

— Я чула щось подібне про країни Азії. Про їхню вуличну їжу. Що тих смажених тарганів, яких вони продають туристам, місцеві не їдять. 

— Ото ж бо й воно, — Даня відпив кави й прицмокнув. — Людям завжди хочеться чогось незвичайного, якогось колориту. А місцеві на них заробляють. А щастя ось воно. В простих речах.

Він багатозначно поглянув на Солю й вона не знати чого зашарілася. Дівчина опустила очі й також зробила ковток кави.

Цієї миті до їхнього столика підійшов чоловік. Він посміхнувся й заговорив до Данила французькою. Даня вільно відповів йому. Після кількох хвилин розмови вони потисли руки й чоловік знов зник на кухні.

— Це власник закладу, П’єр. — пояснив Данило. — Вийшов дізнатися чи все в нас гаразд і чи подобається нам їжа. Запитав хто ти мені. 

— І що ти відповів?

— Що ти мені подобаєшся.

— Але ж, — знітилася Соля. — В мене є хлопець.

— Що не заважає тобі подобатися мені.

Вони вийшли з кафе й попрямували вверх по тротуару. 

— Якщо ти не проти, то пропоную залишити машину й прогулятися до площі пішки. Чудова погода. Гріх не скористатися з цього. 

Дівчина радісно кивнула. Через кілька хвилин вони підійшли до кам'яного майданчика, який знаходився на схилі. Данило підвів Солю до самого краю. Вона опустила погляд й вражено охнула. Внизу розкинувся Париж. Сотні старовинних будівель, храми як на долоні. Їй перехопило подих.

— От заради цього люди й приходять на площу Монмартр, — з гордістю промовив чоловік, помітивши її захоплення. Він взяв у руки фотоапарат й зробив кілька знімків.

— Мене не треба, — замахала руками Соля. — Я не фотогенічна, будь ласка.

— Знаєш скільки людей мені таке говорили? — пирхнув Данило. — То тебе просто не правильно фотографували. Подивись на мене.

Соля слухняно поглянула у камеру. Клац. Лише доля секунди. Після цього чоловік посміхнувся й перестав фотографувати:

— Не буду більше тебе мучити. Тим більше, що якраз вистава починається.

— Вистава? — здивувалася дівчина й озирнулася. А й справді. Вона не помітила, як майданчик став порожнім. Натомість люди зайняли місця на сходах, які до нього вели. Поруч з ними вже поставили колонки й облаштовували сцену.

Заграла музика. Спочатку тихо, а потім голосніше. Глядачі на східцях притихли. Даня з Соломією сіли навпроти сцени.

— Тут часто влаштовують виступи місцеві актори, танцівники, співаки. Всі вони працюють для глядачів (в більшості туристів) безкоштовно, але якщо людям подобається, то ті кидають їм гроші, — пояснив чоловік.

Соломія зачаровано дивилася на пластичні рухи акторів. Вони зображали людей з різних куточків світу й особливості національного танцю кожного. Вона намагалася запам'ятати деталі для свого особливого вечора, коли зможе малювати. 

На небі з'явилася перша зірка. Концерт продовжувався. Сміх глядачів не вщухав. Вони їли снеки, запивали їх напоями, тицяли в акторів пальцями й весело сміялися. Деякі сцени Соля розуміла, бо ж вони озвучувалися англійською, інші були французькою, але можна було здогадатися про що мова з міміки акторів. Це була інша Франція. Не така, яку вона звикла бачити у фільмах, рекламах парфумів і дорогих суконь. Клац. Вона повернулася й побачила, як Данило знов фотографує її.

— Вибач, я не стримався, — винувато промовив. — Захотілося вхопити цей момент коли ти щаслива й з таким захопленням спостерігаєш за грою.

Вона була щаслива? Солю здивували ці слова. Останні кілька років вона була не те щоб не щаслива, але період був важкий. Дівчина відчувала себе втомленою, завантаженою, висохлою, як мертві піски у пустелі, застиглою. Так застиглою жінкою. Це була назва її улюбленого роману Анні Ерно. “Застигла жінка” — та що перестала боротися, забула про свої мрії, відмовилася від себе. І саме такою вона почувалася. 

Зараз все ніби перестало мати значення крім цього неба, сцени й приємної компанії чоловіка, який її фотографує. Ніби була інша реальність, з якої не хотілося повертатися.