Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

— Ти серйозно? Ти не пам’ятаєш мене? Тимуре! Ти ж той самий, хто сміявся з мене в школі! Я була тією дівчиною, яку ти ображав на кожному кроці! Не пам’ятаєш?

Враз мої думки заповнилися минулим. Школа. Якась проклята шкільна слава хулігана, який не міг пройти мимо жодної слабкої мішені. І, здавалося, Тіна була моєю улюбленою ціллю.

Але, якби я почав оправдовуватися, щоб це змінило, тому я вирішив все-таки трохи розрядити ситуацію.

— Христю, це ти, — мовив я, ніби це було очевидно. — Чудово виглядаєш!

— Ти ще смієш жартувати?! — її голос тремтів від люті, а зелені очі метали блискавки. — Ти зробив моє життя жахом!

Я зробив серйозну міміку обличчя, спробував виглядати як чоловік, що глибоко розкаювався, але це в мене вийшло не дуже. Я ж знав, що знущався з неї і сміявся разом з іншими, але щось мені підказувало, що цей момент треба якось згладити, інакше я втрачу останній шанс на порятунок.

— Тіна… — я вирівняв спину і вдав, що мене це все якось зачепило. — В школі я був просто… придурком. Але ти ж знаєш, як це буває, коли ти намагаєшся бути крутим і не розумієш, що робиш, правда? Слухай, я… я ж не такий вже й поганий зараз. Може, ти все ж можеш пробачити той дурний момент? Але, я розумію, що це було боляче для тебе. І я… — я затягнув паузу, намагаючись виглядати, як той, хто справді усвідомлював свої помилки. — Я не мав права так робити, навіть якщо й був тупим підлітком. Вибач за все те, що сталося тоді.

Зеленоока з обличчям, наче я не просто її образив, а й зламав серце, подивилась на мене.

— Ти думаєш, я можу просто так забути? Забути, як ти мені псував життя? Ні, я ніколи тобі цього не пробачу, чуєш? Ти мерзенний, Тимуре, і такі люди ніколи не змінюються! — вона спалахнула, як вогонь, і не гаючи ані секунди, вдарила мене по щоці. 

Ляпас був таким сильним, що вуха загуділи, а серце пропустило пару ударів. Я доторкнувся до щоки — вона пекла, немов вогонь її люті. Та навіть якщо вона мене ненавидить, я знайду спосіб звабити цю дівку, чого б це не коштувало. Тіна занадто сильно мене зачепила, щоб я так просто відступив.

Вона навіть не озирнулася, просто пішла. Кроки її були вперті, впевнені. Відчував, як розчарування вибухало в кожному русі цієї красуні. Нехай заспокоїться, а потім я її не відпущу. «Христю, ти тепер від мене не сховаєшся! Я знайду тебе, і ти навіть не зрозумієш, як твоя ненависть перетвориться на справжнє бажання.»

Сів на квадроцикл, завів його, і вітер миттєво забрав усі ці негативні думки. Азарт — ось мій справжній друг! Він завжди приходить, коли треба відпустити зайве і знову відчути смак перемоги. І я точно знаю, що переможу, тільки питання — коли.

© Вікторія Вецька, 2025.