Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Розділ 5. Кривдник з минулого

Христина

Як тільки я прийшла на зустріч до незнайомця з сайту, зразу помітила в ньому схожість із моїм кривдником з минулого. Але я відганяла ці думки. Це просто збіг. Не хотіла в це вірити. Не могла ж доля так познущатися з мене.

Тому вирішила одразу проявити ввічливість: назвала своє ім’я, ми потиснули одне одному руки. Помітила, що він стоїть біля одного квадроцикла, хоча домовлялися про два. Здивувалася. Може, щось змінилося? Чи просто вирішив зекономити? Або це такий хитрий план, щоб ми їхали разом?

Тимур же зразу запропонував проїхатися. А те, як він упевнено крутив ключі на пальці, як посміхався, не змінюючись у жодному виразі... Всі ці деталі спливали в пам’яті.

Тимур Весельський.

Ні! Цього не може бути!

Якого біса він забув у Києві?

«Це точно він. Не може бути помилки,» — подумала я, коли в його очах не було й натяку на те, що він мене впізнав. Спочатку хотілося втекти, але потім подумала, я ж не маленька, щоб тікати від свого ворога, а доросла жінка, яка зможе за себе постояти вразі чого. Тимур щось говорив про квадроцикл, про ризик, але мені було важливо знати одне — чи він дійсно пам’ятав мене. Адже це було вже давно, і я не виглядала такою, якою була тоді.

Погляд його вже не здавався таким спокійним. Я могла бачити, як хлопець намагався щось приховати, як він хотів, щоб усе виглядало легко й безтурботно. Я ж зібралася і вирішила запитати прямо:

— Ти так говориш, наче вже знаєш, що твоя правда мене розчарує. Просто зізнайся чесно, ти Тимур Весельський з Хмельницького, так?

Його реакція була швидкою. Мовчання, помітний подив в очах. Тимур явно не очікував, що я згадаю ті старі часи. Я відчула, як мої нерви напружилися. Цей погляд, ця реакція — все це видавало його нерішучість. І тільки коли Весельський, зрештою, згадав, я вже була готова почути його звичну грубу реакцію. Та замість того він почав жартувати, мовляв я красунею стала. 

Не змінився. Як і був скотиною, так і залишився.

Я не могла стояти й слухати його більше.

Не витримала.

Усе всередині розірвалося в одну мить — і я, не роздумуючи, вдарила його по щоці. Різко, сильно, з усім гнівом, що накопичувався роками.

Щоб знав.

Щоб зрозумів, хто я тепер. Що він для мене — лише частина минулого. Нікчемного, брудного минулого, яке я не хотіла згадувати.

Від удару запульсувала долоня, біль різонув пальці, але я змусила себе не подати вигляду. Тримала спину рівно, голову високо — наче це взагалі не мало значення. 

Але вже в наступну мить у голові промайнула думка: а що, якби він ударив у відповідь?

Чи схопив мене за руку, чи зробив щось ще гірше?

Та ні. Він би не зміг.

Бо як би Тимур мене не діставав, я пам’ятала одне: він ніколи не завдав серйозної шкоди дівчатам. Навпаки — завжди втручався, коли хтось із хлопців переходив межу. І єдине, на що він був здатний, — це поставити підніжку, забрати речі, та грати на нервах.

Але чи варто було зараз на це розраховувати?

Я розвернулася і пішла, не оглядаючись. Кожен крок лунав у скронях ударами, кожен подих здавався важким, але я йшла.

Тимур не кликав, не зупиняв, не біг слідом.

Але я знала — це ще не кінець.

Він ніколи не відступав. І цього разу не стане винятком.

Усередині все кипіло від образи, а спогади, які я намагалася поховати роками, рвалися назовні. Весельський, напевно, і досі вважав себе крутим. Такі, як він, закохують у себе жінок, грають із ними, а потім холоднокровно йдуть. Але зі мною цей номер не пройде. Я не дам йому жодного шансу знову мене зламати.

Глибокий вдих. Я змусила себе не плакати. Хто-хто, а він точно не вартий моїх сліз.

Швидко дістала телефон, написала Сашулі, що все добре, хоча це була брехня. Поклала телефон назад до сумочки та дістала серветки почала витирати свою руку. Якби ж я слухала свою інтуїцію то не тиснула б руку цьому мерзотнику.

Зараз мені була потрібна справжня підтримка, а то ризики, що я можу розклеїтися і розревітися, як мале дівча дуже високі, а я обіцяла собі не плакати через нього. Вирішила набрати номер Аліси. Телефон відгукнувся кількома гудками, і ось нарешті вона відповіла.

— Христинко, привіт! — її веселий голос наче відразу приніс частинку спокою в мої думки.

— Алісо, я можу приїхати до тебе? Мені дуже потрібна твоя підтримка, — сказала я, намагаючись приховати, скільки болю й тривоги було в моєму голосі.

— Звісно, приїжджай! Михась вчора тортик приніс, так що приходь, почаюємо, і ти мені все розкажеш. Я з радістю тебе послухаю, — відповіла Аліса, її слова одразу зняли тягар з моїх плечей. У її голосі була така теплота, що я відчула, як моє серце заспокоювалося.

Відчула, що більше нічого не потрібно пояснювати — Аліса все могла зрозуміти, вислухати й дати потрібні поради, а для цього нічого більше й не треба. Тільки її підтримка, якою я зараз, як ніколи, потребувала.

Дійшовши до найближчої зупинки я сіла на маршрутку, доїхала до метро, і далі до квартири Романюків було вже зовсім недалеко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍