Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Весь цей час я намагалася не думати про те, що сталося. Всі ці спогади, болючі й неприємні, продовжували мучити мене, мов заїжджена платівка, що постійно повторювала одну й ту ж саму мелодію. Знову і знову в моїй пам’яті спливав його самовдоволений погляд, той погляд, який був повний насмішки та байдужості до моїх почуттів. Я зробила глибокий вдих, закрила очі й намагалася заспокоїтися. Порахувала до десяти, ще раз і ще раз повторила це, поки відчуття тривоги не відпустило мене, а тіло не стало більш розслабленим.

Взяла в руки телефон, і на нього одразу прийшло повідомлення з сайту. Це був Тимур. І як тільки я побачила його ім’я, відчуття спокою раптово змінилося на хвилю гніву і розчарування. Чому він ще смів писати мені? Після всього? Невже дійсно вважав, що може відкупитися своїми словами?

Не витримавши, я відкрила повідомлення. Не з цікавості, а щоб просто зрозуміти, що ж Весельський знову вирішив мені сказати.

«Тіна, знаю, що мої вчинки в минулому завдали тобі багато болю. Я був не просто дурнем — я був справжнім йолупом. Сміявся з тебе, принижував, не розумів, що ти справжня зірка. І знаєш, тепер я навіть не можу зрозуміти, як я міг таке робити! Це були мої власні помилки.

Але тепер все змінилося. Я бачу тебе зовсім по-іншому. Ти не просто крута дівчина, ти — магніт, до якого тягне, і я не можу цього не помітити. Ти — найкраща, і такої, як ти, я ще не зустрічав.

Але, давай не застрягати в минулому! Моя провина — це моя карма, і я готовий її спокутувати. Тому я хочу запросити тебе в подорож, де ми забудемо все, що було, і просто насолоджуватимемося моментом. Це буде не просто поїздка, а ціла пригода! Якщо ти готова до чогось екстремального та веселого, обіцяю тобі купу приємних сюрпризів, щоб хоч трохи виправити свої помилки.

Чекатиму твоєї відповіді, Квіточко.»

Після того, як я прочитала його повідомлення, мене охопила хвиля відрази. Як він взагалі міг так безсовісно пропонувати подорож, наче нічого й не трапилось? Його слова — це порожні обіцянки, тонко замасковані під спробу відкупитися. Тимур хотів, щоб я забула всі його приниження і сміх, щоб я забула, як він ображав мене, сміявся з моїх слабкостей і принижував перед іншими.

Як він взагалі може вважати, що я зможу забути все це заради кількох «сюрпризів»? Це більше схоже на маніпуляцію, ніж на щире каяття. Я не можу і не хочу його слухати.

Весельський залишився для мене лише частиною темного минулого. І його вибачення не мали жодної ваги. Я більше не буду грати за його правилами. 

Погасила екран телефону, відклала його в сумочку і, піднявши голову, вдивлялася у темний тунель метро. Мені не потрібні його поїздки, його обіцянки. У мене є своє життя, і я буду рухатися далі без нього.

Стоячи вже на порозі квартири, я тремтячими пальцями натиснула на дзвінок. Відчинила двері сама Аліса, з теплою усмішкою на обличчі.

— Ти якраз вчасно! Я вже чайник поставила, і Ромчик заснув, — привітно мовила вона, запрошуючи мене до квартири.

— А де Міша? — запитала я, проходячи до квартири та знімаючи кеди.

— Михась зараз спить, — відповіла подруга. — Так що ми зможемо побути вдвох.

— Спить, невже захворів, — запитала схвильовано я.

— Ні, в малого зубчик перший прорізається, тож в ночі Роман Михайлович нам любить свої концерти показувати, якщо я вже звикла, то Михась за стільки місяців ні. 

Я промовчала усміхнувшись.

— Ну що ж, давай пити чай. Це може допомогти тобі заспокоїтися, — сказала подруга, ведучи мене на кухню, де вже пахло корицею.

Ми всілися в кімнаті. Аліса зробила мені м’ятного чаю, без цукру, як я завжди любила. Я сиділа тримала в руках чашку, а подруга з насолодою відколупувала ложкою шматочок торта.

— Ну, давай, викладай, що сталося? — зацікавлено глянула на мене.

Я зробила глибокий вдих.

— Це просто якийсь треш, Алісо. Сашуля зареєструвала мене на сайті знайомств, і я вирішила – чому б і ні? Познайомилася з хлопцем, який любить азарт… Ну, і мені, дурепі, захотілося гострих відчуттів.

— І що? — вона хитро примружилася.

— А те, що я отримала їх сповна, коли зрозуміла, до кого прийшла на побачення.

— І до кого?

— До Весельського.

Аліса завмерла з ложкою на пів дорозі до рота.

— Чекай. Це той самий Весельський? Той, що тебе в школі ображав?!

— Ага, — зітхнула я.

Аліса поклала ложку з шматочком тортику на тарілку.

— Ну, ти даєш… І як воно?

— Жахливо, — я закотила очі. — Він, звісно, змінився. Став… ну, навіть привабливим. Але весь час у мене в голові крутилися його «жарти» зі школи.

Подруга зробила ковток чаю, пильно вдивляючись у мене.

— Бідненька. А він хоч тебе впізнав?

Я скривилася.

— Не зразу. Спочатку корчив із себе дурника, ніби не пам’ятає. А під кінець раптом розсипався в компліментах, назвав мене красунею й заходився виправдовуватись. Просив вибачення…