Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

– А кардинал Фелліні? Яка його роль у всьому цьому?

– Хто ж його знає, – друг що був на кілька років старшим за мене і значно досвідченішим скрушно знизав плечима. – Його Преосвященство при всіх своїх недоліках все таки не настільки підла людина і напевне б не підставив просто так двох своїх офіцерів. Або він й сам не повністю контролює те що відбувається на острові, або наша жертва необхідна для здійснення якогось важливого плану. Та як би там не було ми мусимо виконувати той наказ який отримали від нього, навіть якщо попереду нас очікує вірна загибель.

– Якщо найближчим часом наша провідниця не повернеться, то нам доведеться або наважитися і вийти з цього сховку на свій страх та ризик, або померти від голоду та спраги.

– Брате П’єтро, давай не будемо думати про погане, – по дружньому поплескав мене по плечу товариш і простягнувши кусень житнього хліба та півкільця в’яленої ковбаси, запропонував. – Краще візьми ось це та підкріпися, бо можливо знову попоїсти нам вдасться ще нескоро.

Мігель як у воду дивився. Я тільки-но дожував свій останній шматок ковбаси, як почулися скрадливі кроки. Ми обоє миттєво нашорошили вуха й схопилися за зброю. Іберієць взяв під приціл своєї аркебузи вхід у наше сховище, моя долонь міцно стиснула ефес вірної шаблі. На щастя вступити в бій цього разу нам не довелося бо незабаром до шурхоту підошов об камінь доєднався вже знайомий голос провідниці-монашки.

– Шляхетні лицарі, не бійтеся. Це я – Беатрис.

– Нарешті, – вирвалося у мене.

– Заходьте, – коротко кинув Алонсо, опускаючи аркебузу.

Край маскувальної накидки, на один удар мого серця, відійшов в сторону і в щілину, що виникла, прудко прослизнула тендітна постать послушниці. Традиційно вона була щільно закутана в свою габіту, тепер густо вкриту дрібним темно-червоним пилом, схожим на звичайну залізну іржу.

– Де ви пропадала стільки часу? – накинувся на монашку я. – Ми вже боялися, що з вами трапилося щось лихе.

– Все гаразд. Я просто була дуже зайнята однією справою і не могла прийти раніше.

– Чим зайняті? Що це за справа?

– Шляхетні лицарі, перш чим відповісти на всі ваші запитання попрошу вас відкласти якнайдалі свою зброю і віднестися до всього почутого та побаченого надалі з максимальною стриманістю й розумінням.

– Це напевне жарт якийсь? – вогонь підозріливості миттєво запалав в моїй душі. – Як сприймати таке ваше чудернацьке прохання, сестро Беатрис?

– Друже П’єтро, навіть якщо це й жарт, я все таки пропоную його вислухати, – заспокійливо промовив іберієць і безтурботно всміхнувшись рішуче відклав свою аркебузу у віддалений куток печери.

Мені не залишалося нічого іншого, як наслідувати приклад мого побратима.