Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

6

– Для того, щоб вам було легше зрозуміти все що тут зараз діється, я мушу повернутися до історії, яка трапилася майже тридцять років тому, – розпочала свою розповідь Беатрис. – Як ви вже мабуть знаєте тоді зорі зійшлися таким чином, що з’явилася чергова можливість відкрити ворота між двома світами. Через прохід, що утворився, на Сан-Рафаель з цього світу проник гурт його мешканців. Це не була навала завойовників, котрі прагнули грабунку та вбивств. Зовсім ні. На острів пробралася невеличка компанія юних дослідників, котрих вела вперед звичайна цікавість. Вони хотіли лишень одного, доторкнутися хоч на мить до незвіданого, побачити те про що йшлося в їхніх древніх літописах та розказувалося в легендах.

Бідолахи й гадки не мали, що браму надійно охороняють послушниці монастиря Блаженної Матері Терези. Між войовничими монашками та непроханими прибульцями відбувся запеклий бій, наслідки якого виявилися невтішними для обох сторін. На щастя загиблих не було, але були поранені, а найгірше – полонені. Сестрам вдалося захопити двох чужинців, а ті в свою чергу забрали у свій світ одну з послушниць. Після битви ворота швидко зачинилися і визволити бранців стало неможливо ні тим, ні іншим на довгих тридцять років. І тільки тепер з’явилася нагода повернути нещасних до їхніх рідних та близьких.

– Звідки вам відомі такі подробиці цих далеких подій? – поцікавився Алонсо таким тоном наче він вже догадувався яку відповідь почує. – Ви самі приймали у них участь?

– Пам’ятаєте, ви погодилися бути розсудливими та не робити необдуманих вчинків, щоб не сталося?– нагадала нам нашу обіцянку монашка.

– Так, і ми неодмінно дотримаємося нашого слова, – запевнив її Мігель.

– Тоді я мушу вам дещо показати.

Після цих слів послушниця рішучим жестом скинула з голови каптур своєї габіти.

– Святі Небеса, – тільки й спромігся ошелешено вимовити я.

Мігель тільки вражено присвиснув від побаченого. Очманіти дійсно було чого. Здавалося після того, як ми перейшли в цей пекельний світ ще чимось здивувати нас майже неможливо, але Беатрис це вдалося. Коли вона відкрила нашим поглядам верхню частину свого тіла ми зрозуміли що перед нами стоїть не звичайна жінка, а якесь химерне створіння. Голова цієї істоти нагадувала голову саламандри, тільки була значно більших розмірів і мала темно-коричневе забарвлення. На пласкій морді чудовиська виднілися дві паралельні смужки червоного кольору, які тягнулися від вушних отворів, до двох маленьких ніздрь носа. Випуклі очі, з миготливою перетинкою, сяяли наче два камінчики обсидіану, з вишкіреної пащі визирали чотири ряди дрібних, гострих зубів поміж яких звивався тонкий довгий язик з роздвоєним кінцем.

– Ти дракайна? –першим прийшов до тями іберієць.

– Так, саме таку назву моєму народу дали ви, – підтвердила здогад друга фальшива монашка. – Звісно, ми самі звемо себе по іншому, але зараз це не важливо.

– Гаразд, продовжуй свою історію, – здавалося цікавість у мого побратима вже повністю подолала острах перед небезпечною потворою.

– Однією з тих двох бранок, котрим не пощастило і які потрапили в полон до монашок була я. Не буду розповідати про те, як з нами поводилися наші поневолювачі. Ворогів ніде не люблять, а ми для людей були лютими ворогами, що завдали в минулому чимало біди та горя. І хоча ні я, ні моя подруга, нічого лихого вам не заподіяли, бо народилися майже через тисячу років після Великого Вторгнення, на такі «несуттєві дрібниці» ніхто уваги не звертав. Ми були не лише загарбниками, але й цінними джерелами інформації, з яких можна було багато всіляких цікавинок. З поміж всього іншого, дехто з керівництва монастиря дуже хотів дізнатися як можна відкрити ворота і потрапити в мій світ. Це прагнення було настільки жагучим, що сліди від нього численними рубцями та шрамами рясно вкрили наші тіла. 

– Навіщо? – здивувався я. – Хіба монастир Блаженної Матері Терези не для того заснували, щоб його черниці охороняти прохід між світами?

– Формально так, але були певні обставини про яких знали лише вибрані.

– І що ж це за такі певні обставини?

– Ви забули про полонянку, яку забрали в мій світ? Її звали Ліліана, і це була не якась там звичайна послушниця, а рідна сестра тої хто згодом стала абатисою Жозефіною. Саме ця монашка доклала титанічних зусиль, щоб вивідати у нас все що ми тільки знали. І робила це такими нелюдськими методами, що горіти їй за це потім в пеклі безкінечну вічність. На жаль головного сказати ми їй так і не змогли, бо й самі знали небагато: тільки приблизне місце і час де з’являється прохід, та закляття при допомозі якого можна знайти стежку, що веде з одного світу в інший. Відкрити ворота коли заманеться ми не могли, бо це навіть не під силу найдосвідченішим і наймогутнішим магістрам магії. Вона ж жадала помсти і буквально марила тим щоб зібрати свою армію та сплюндрувати мою Батьківщину.

– Щось у тебе кінці з кінцями не сходяться, – засумнівався я в правдивості слів рептилії. – Тисячу років тому, ми самі ледь зуміли відбитися від навали вашої орди, то про який напад на ваш світ можна говорити.

– З тих пір багато води сплило, – дракайна здавалося сумно зітхнула. – Цю далеку подію у нас називають Великим Вторгненням і вона вважається однією з найжахливіших сторінок в нашій історії. Тоді ми зазнали колосальних втрат, загиблих було так багато, що мій народ опинився на грані зникнення. Отриманий урок пішов на користь і суттєво вгамував войовничі настрої моїх співвітчизників. Після цього ми присвятили себе науці, мистецтву, пізнанню самих себе. Зрештою, навіщо захоплювати чужі світи, якщо цікавіше їх досліджувати, а мирно торгувати значно вигідніше чим грабувати і вбивати. Саме з метою дізнатися щось нове, побачити невідоме, ми нерозважливо завітали на ваш острів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍