Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

5

В чужинському світі ми перебуваємо вже три дні. Хоча достеменно сказати скільки часу минуло з миті переходу сюди я не можу, бо з тими двома сонцями на небі тут все так переплутано, що мабуть сам чорт ногу зломить перш ніж визначить де закінчується одна доба й починається інша. Але зайве світило і відсутність ночі виявилося найменшою чудасією яку ми тут зустріли. Хоча, якщо бути відвертим, поки що побачити нам вдалося не надто небагато. Справа в тому, що наша провідниця змусила нас переховуватися, як вона сказала: «заради нашої ж таки безпеки».

Тут мушу зізнатися, Беатриса нас не обманула. Смертельну загрозу ми відчули на своїй шкурі вже в перші хвилини перебування в цьому багряному пеклі. Тоді ми підкорилися попередження монашки і швидко виконали її пораду. Розпакували згорток котрий принесли з собою. З поміж всього іншого там знаходилася велика накидка кармінового кольору. Зіткана з тонесеньких ниток-павутинок вона виявилася на диво легка і мала запах, що чимось нагадував сморід болотної твані. Розміри накидки були достатні для того, щоб ми троє змогли сховатися під нею.

Ледь ми встигли це зробити як здійнявся сильний вітер і почулися звуки що нагадували тріпотіння крил якогось велетенського птаха. Потім щось важко гепнуло неподалік нашого сховку, змусивши нас інстинктивно втиснутися в землю й затамувати подих від страху. І хоча я з Мігелем не випускали зброї з рук, надія на ефективність наших мечів мабуть була не надто невеликою. Інтуїція підказувала мені, що від сутички з тим створінням яке зараз гучно сопіло на відстані кількох кроків, найкраще буде розсудливо ухилитися.

На щастя наше маскування виявилося достатньо дієвим, і невидима істота трохи потупцявшись на плато знову затріпотіла крилами і обвіявши нас сильним поривом вітру здійнялася в повітря та кудись собі полетіла. Монашка першою визирнула з-під покривала і переконавшись що все гаразд заспокійливо прошипіла:

– Фу, здається обминуло.

Що саме нас обминуло послушниця вже традиційно не пояснила. Швидко оглянувшись вона помахом руки закликала нас прямувати за нею. Хоч-не-хоч, а довелося підкорятися. Зібравши свої речі ми здійснили нетривалий спуск донизу, який зупинився біля невеликої тріщини-печери в скелястій стіні. Навіть сам по собі вхід у неї був доволі непримітний, а після того як ми прикрили його нашою маскувальною накидкою взагалі не мав привертати до себе уваги. Всередині кам’яниста ніша мала достатні розміри, щоб там міг легко розміститися наш нечисельний загін зі всіма своїми пожитками. Суха долівка і відсутність будь-яких надокучливих «сусідів» обіцяли такий-сякий комфорт та спокій на деякий час.

Пересвідчившись що ми непогано влаштувалися і нам нічого не загрожує Беатрис заявила своїм шелестячим голосом:

– Я піду на розвідку. Ви сидіть тут і чекайте. Як щось дізнаюся, прийду і розкажу.

І не чекаючи на нашу згоду чи заперечення клята монашка спритно вислизнула з печери та зникнула невідомо де, залишивши нас на одинці з купою запитань, на яких нікому було відповідати.

– Друже П’єтро, що ти про все це думає? – першим порушив мовчанку іберієць всівшись біля входу й поклавши собі на коліна заряджену аркебузу.

– Що нас мабуть обманули і ми потрапили у велику халепу.

– Правду кажеш брате. Здається ми залізли в таке глибоке гузно, що навіть не знаю чи є звідси вихід.

– Хіба це вперше. І не з таких неприємностей виплутувалися. Головне що не нудно і стільки всього нового та цікавого побачимо.

Ось тут я на жаль глибоко помилявся, адже за весь цей час нічого нового та цікавого побачити нам поки що не вдалося. Принесених з собою припасів було достатньо, щоб не залишати нашого укриття, а крадькома кинутими поглядами через шпарину в маскувальній завісі було ні за що зачепитися. Все ті ж багряно-червоні тони в різних варіаціях, два сонця, що невтомно мандрували небом чи то разом, чи поодинці, невеликий фрагмент гірському пейзажу на якому геть нічого не відбувалося. Вибиратися назовні сховку в такій ситуації було б не розумно, бо що там робити і куди дальше йти ми й гадки не мали, тож довелося долали нудьгу за традиційною грою в кості та нескінчених розмовах про одне й те саме.

– Як ти думаєш, нам ще довго чекати на цю Беатрис? – вже вкотре діймав я побратима запитанням на якого у нього не було відповіді.

– Уявлення не маю, – промовляє Алонсо і відставивши в сторону кості береться за торбу де знаходяться наш провіант. – Однак вона чудово знає, що запаси харчів у нас обмежений і надто довго ми тут не протримаємося.

– Але ж з неї могло трапитися щось непередбачуване? – не вгамовувався я, бо від бездіяльності вже майже втратив останні залишки терпцю. – Вона ж бо тут така сама чужинка як і ми й напевне теж наражається на смертельну небезпеку.

– На рахунок небезпеки нічого сказати не можу, а от чи насправді вона вперше опинилася в цьому світі, у мене є великі сумніви. Сам добряче поміркуй над тим як завиграшки проста монашка провела нас крізь браму між світами і звідки знала як саме можна вберегтися від того чудовиська, що ледь не напало на нас. Коли ми тоді ховалися під накидку, я краєчком ока встиг запримітити того літаючого монстра, і боюся нам би було дуже непереливки, як би ми потрапили в його пазурі.

– Вважаєш, що це частина тої таємної інформації яку з невідомих причин приховали від нас?

– Авжеж. Ведеться якась надзвичайно складна гра в якій ми на жаль тільки звичайні пішаки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍