Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

доти,

доки останній роззява не відійде від мене.

Я говоритиму йому про міста, країни,

про сезонні бригади найманих чорноробів,

з якими всі ці роки ми підіймали вежі та стіни,

як підіймають на ноги бійців по тяжкій хворобі.

Я розповідатиму, як нас будили до праці сирени,

як ми спали в костелах під архангельською трубою,

і хрести на дахах костелів чутливі були, мов антени,

тож ми і слухали, про що там говорять святі між собою.

І хто з нас звідки прийшов, для нас не мало різниці:

Різниця була в небесах, які нависали.

Ми будували на Сході церквú та в’язниці,

ми будували на Заході госпіталі та вокзали.

Я знаю, скільки насправді коштує праця.

Я знаю, що серце має колір і смак апельсина.

І доки триває робота, кожен із нас опирається,

тягнучись у літнє повітря, мов тепла рослина.

Я говоритиму, що Господь став поміж нами,

взяв і пересварив наші цехи та бригади,

розділивши нас за мовою, за шкірою та іменами,

змушуючи нас відтепер будувати вуличні барикади.

Тож вода в його дароносицях

відтепер завжди солона,

і по його золотих церквах стоять ірландці з лемками.

І моя любов, забута мною в сквотах нічних Вавилона,

плаче за мною всіма своїми

мовами та діалектами.

Але коли-небудь, скажу я йому, ми станемо знову до праці,

витягуючи на руках будівельне каміння,

чорнороби всіх країн, найманці та повстанці.

Нас роз’єднує лише наш страх і наші роботодавці.

Нас єднає лише

наша ненависть і наше терпіння.

+ + +

Завжди повертатись на ці пагорби й ріки,

де при брамах стоять митарі й охоронці.

Євангелісти в церквах тут мають такі темні лики,

 ніби цілими днями збирають виноград на сонці.

Чоловіки тут носять на собі стільки золота,

 що смерті незручно забирати їх із собою.

А жінок уночі торкає чорна гризота,

і вони малюють очі фарбою голубою.

Діти тут змалку вивчають такі небезпечні ремесла,

що, виростаючи, так і лишаються безробітними.

Кожна війна для них як манна небесна,

і загиблих героїв завжди прикрашають квітами.

Фури з Півдня ввозять до міста заразу.

Опівночі жебраки підраховують втрати.

І все, що мені випадає кожного разу, —

всіх пам’ятати й завжди сюди повертатись.

Говорити собі:

ось осінь — ще не помітна.

Ось вечірні дерева, мов полкові знамена.

Ось її темний будинок, ось її вікна.

Можливо, вона чекає.

Можливо, навіть на мене.

Вогнепальні й ножові

(2012)

Розділ перший

Опій

+ + +

Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,

караваном із трьох позашляховиків,

обійшли перевал, що лежав у густому диму

і прострілювався одним із піхотних полків.

На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню,

і в морозне повітря здіймалася анаша,

і похмурі бійці грілися коло вогню,

набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.

У кімнаті стояли жінки — юні й старі.

Щойно ми увійшли, вони відступили вбік

і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,

розганяючи тіні з вилиць і темних повік.

Капітан промовив: «Маріє, усі шляхи,

що вели сюди, всі дороги й стежки

нині світяться в темряві, й втомлені пастухи

ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки.

Всі потоки, Маріє, всі узбережжя морів,

перестуджені, мовби горла малих дітей,

нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі

загусають повільно відлунням добрих вістей.

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,

що лише існують, він зможе назвати все,

в ньому буде наша печаль і наша злість больова,

що заводить нас, єднає нас і несе.

Його будуть слухати звірі, птахи і вужі,

йому стане любові, щоби завжди стерегти

перехоплені нами колони та вантажі,

контрольовані нами долини, висоти й мости.

Адже доки діти народжуються від нас,

доки вони ростуть на нашій землі,

доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,

доти є ким поповнити лави — невтомні й злі.

Доки духи й померлі приходять до нас сюди,

нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.

Все минуще, сестро, вічні лише сліди

від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.

Хай малий сприймає помсти науку важку,

хай навчається справі та поміж нас росте».

Капітан порився у похідному мішку

і поклав до ліжка старий заводський ТТ.

І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,

почали діставати ножі, амулети й прути,

хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним

й відійшов назад, щоб інші могли підійти.

Там уже лежало золото