Квіткова долі - Історія Дор. Кинджал смерті, Квіткова долі

Розділ 7

Ранок 20 серпня був легкий, теплий. Дор повернулася на роботу, яку вона не могла терпіти, але вимушена була йти, умови УДЗ були такі, що не залишали їй вибору. Прибирати на кухні для неї було наче релакс, але вже під вечір вона посилала під три чорти все, думки в її голові говорили: «Єдине правильне рішення в її житті на сьогодні — це втеча».

— Чаю для боса, — Дор замовила на барі  чай для Назара.

— Що думаєш робити?

— З чим?

— З твоїм гостем.

— Не думаю, що це гість, скоріше повернувся власник дому.

— Не може бути. — Назар взяв свій телефон, зробив дзвінок.

— Що треба було довести, — сказав Назар.

— А?

— Макс у Львові і нікуди не виїжджав за межі міста всі ці дні, відколи ти повернулася.

— Ти певен?

— Наші люди стежать за ним.

— Думаю, він догадується?!

— Навряд, коли жив у твоєму домі, можливо, але у Львові малоймовірно, наші люди професіонали, це хороші хлопці, колишні друзі з розвідки.

— Якщо це правда, то це добре, можливо, один з нас житиме як нормальна людина.

— Я бачив його весною, він гуляв у парку з донькою, думаю, він має когось, принаймні мені так здалося, була якась жінка.

— Красуня?

Назар поглянув на мене, задумавшись над відповіддю.

— Не хвилюйся, я вже давно змирилася, що в нього хтось з'явиться, просто скажи, як є.

— Гарна, — відповів Назар.

— Це добре. Якщо у нього будуть проблеми, пообіцяй мені, що допоможеш усім чим буде треба, — я подивилася на нього прямо в очі, чекаючи відповіді.

— Можливо, краще…

— Слухай, не хотіла тебе переривати, але я не зустрінуся з ним, наші дороги розійшлися сім років тому, і це єдине правильне рішення в моєму житті.

— Ти геть неможлива, як так можна вчинити з людиною.

— Він заслуговує…

Назар перервав: — Я не про нього говорю.

— Віскі для шефа, найкраще, яке є у нас, і для мене щось без алкоголю і кофеїну, — я замовкла на хвилину. — Давайте бурбон, чистий.

Дор узяла стакан.

— Досить! — він вирвав стакан з моїх рук і жбурнув об стіну.

— Перепрошую!

— Мені скакати навколо тебе, ти цього хочеш?

— Знаєш, у мене є інші справи, — я встала з-за барної стійки.

— Інші справи! О, тепер це так називається, шукати пригоди на свою голову? Ти хочеш повернутися звідки прийшла, ти вважаєш, що там тобі легше? НЕ СМІЙ! Не роби дурниць, ми вже й так постраждали від твоєї впертості, я не розумію, чому ти пішла на угоду з копами, ми могли тебе легко витягти, а ти все одно зробила по-своєму.

— Я йду, — я взяла свої ключі з барної стійки та шолом і пішла до виходу.

— Ввечері я приїду до тебе! — викрикнув Назар мені у спину.

— Як хочеш, — я відповіла, махнувши рукою.

Близько години я їздила містом. Під'їжджаючи до мосту, я помітила людину, що стояла посеред дороги, перекривши мені шлях.

— Ти!

За п'ятдесять метрів до мосту лежав бродяга, який спостерігав за дивною картиною: по дорозі їхав байк, назустріч вибіг чоловік, щось кричав до байкера, пізніше вийняв пістолет. Йому здалося, що це був пістолет, тому що байкер підняв руки вгору. Ліхтар, який освітлював міст, почав мерехтіти, це бродягу насторожило. Небо розривали блискавки, світло на ліхтарях погасло, звук грому змушував землю здригатися, як від ударів снарядів, небо спалахнуло на мить, наче вдень, а потім все потемніло. Повітря перед грозою несло свій аромат. Запах пилу цього міста дурманив, але Дор почула ще нотки амбри. Почало накрапати, гроза набирала обертів щосекунди, ця спека дня спадала, і посилювався аромат амбри. Небо шваркнуло блискавицями, на мості вже стояли три людини.

— Іди! — кричить Дор.

— Забирайся! — цей викрик добре розчув бродяга.

Чоловік тримав рукою своє горло, кров бурлила як з вулкана. Бродяга почув звук, наче впав залізний предмет, а потім жіночий голос, який ричав як у звіра:

— ІДИ! Негайно забирайся!

Інша людина, що стояла напроти дівчини-байкера, сказала щось дивне, бродяга це слабо розчув, але йому здалося якось так:

— Я не дозволю тобі зробити це ще раз, — потім щось незрозуміле, а в кінці — ти знаєш, я дозволю тобі.

Громовиця заглушила крик дівчини-байкера, але коли прозвучало слово "Лі", третій зник.

Вона підійшла до пораненого, гроза посилилася, кров у перемішку з водою стікала у відвід моста, в річку. Дівчина-байкер підняла предмет, що лежав на дорозі, сполоснула в калюжі, обтерла об одяг пораненого, сіла на байк.

Непроглядна ніч скрила ще один секрет, а коли прогримів грім, і за ним заряд енергії на мить поясніло, на мості вже нікого не було. Ливень стирав останні краплі крові.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍