Квіткова долі - Історія Дор. Кинджал смерті, Квіткова долі

Розділ 6

«Чорт, моя голова!» Дор почула, що хтось зачинив двері її дому. Її голова ще гуділа від випитого бурбона. Відкинувши покривало, вона зрозуміла, що зовсім гола. Намацала телефон, поглянула на екран — було чверть до полудня. Дор встала, укуталася в простирадло, підійшла до вікна — тепле повітря ринуло в її обличчя. На комоді стояла склянка води та таблетка від похмілля, а на стільці лежали її випрані та рівно поскладані футболка та джинси.

— Якого милого, — сказала Дор у повітря.

Дор збентежено спустилася на кухню. Кава була свіжозварена, на столі стояла тарілка з канапкою та омлет з двох яєць. Дор відкрила ноутбук, щоб глянути в систему спостереження — на екрані нічого не було. Людина, яка тут гостювала, добре знала, де камера. В будинку стояв легкий, але стійкий шлейф амбри та ветівера — цей запах заставляв її серце тріпотіти. Кардіолог сказав би, що це реципрокна передсердна тахікардія, але її чуття казало, що це лиш спогад.

Хороші спогади найбільше нас ранять.

***

Ввечері Дор почула голос Назара у дверях свого дому:

— Ти чому не зачинила двері? Ти де?

Назар підіймався сходами до спальні.

— Нам треба поговорити.

— Чого тобі? 

— Ти що робиш?! — Він вирвав ножиці з моєї руки.

— Віддай!

— Ти здуріла? Навіщо зрізати волосся?!

— Нове життя потребує рішучих змін.

— Судячи з вчорашнього вечора, нове життя не довго у тебе буде: бурбон і це... — Він витяг з кишені порожній пакетик. — Я не проводив токсикологію, але в цьому пакетику не були м'ятні цукерки.

— Я не вживала, але твоєму хлопцеві з бару треба дати підсрачника, і до речі, я його звільнила. Якщо я ще раз побачу його в моєму ресторані, я викличу поліцію.

— Дор, цей ресторан — VIP-заклад, він приносить нам непоганий прибуток, це гавань цього міста, і він вже давно не твій.

— Так, він це називає?!

— Я думаю, що це мило.

— Так, — я на секунду задумалася, — всі у захваті.

— Все працює, гроші течуть як бджоли на мед.

— Може, мухи на лайно, — я поглянула в дзеркало. Позаду на ліжку добре вмостився Назар.

— Не ввічливо. Ми цих сім років працювали в поті чола. Зрозумій мене правильно, це місто змінилося, тут крутяться великі гроші, і якщо ми будемо жити тільки за правилами, це погано для бізнесу.

Дор поклала ножиці на дзеркало, підійшла до ванни, ввімкнула воду, зняла халат, оголивши своє тіло. Назар вперше побачив її такою. Уся Дор була схожа на жмут м'язів та рубців, лише спина була вкрита фарбою: невідомі йому хімічні рівняння переплетені з ліліями, на передпліччі — чорний бароковий кинджал.

— У тебе новий лосьйон? — булькаючи у воді, спитала я з ванни.

— Ні, — засміявся Назар, — я не користуюсь цими штуками. — Він іронічно продовжив: — Ця звичка з колонії лишилась, лише мило — звичайне, дешеве мило. А чого ти питаєш?

— Я дещо помітила, коли повернулася сьогодні з пробіжки. Цей запах був у домі, я раніше його не помічала до сьогоднішнього ранку.

— Ти хочеш сказати, що хтось вломився в дім? Якщо це правда, нам треба посилити охорону, і сьогодні я залишусь з тобою.

— Я не казала, що боюсь, і думаю, він мені не зашкодить.

— Дор, я не хочу завтра знайти твоє бездиханне тіло.

— Не думаю, що він хоче мене вбити.

— Ти не знаєш, що в голові якогось монстра-психопата.

— Не буде він готувати мені сніданок і вмикати кондиціонер, щоб мені гарно спалося вночі, щоб потім убити.

— Стоп. Ти кажеш, що він тобі готував? — Він підбіг до ванни, нахилився до мене, поглянув прямо в очі. — Ти ж не їла її, правда!

— Їла.

— Ти отупіла за цих сім років. Минула Дор так би не вчинила.

— Спокійно, Назар. Якщо він хотів би мене вбити, то вчинив би це вчора, коли забрав з ресторану. Не ти ж мене привіз, правда?

— Він забрав тебе! Він міг перерізати тобі горло, ти ж не знаєш, який психопат тут ходив.

— У тебе немає причин хвилюватися за мене, крім того, є дехто страшніший.

— Хто?

Я засміялася.

— Як ти почуваєшся? Ми навіть не поговорили по-справжньому від твого повернення. Дор, кожен забраний у тебе день залишає слід, якою б ти сильною не була, завжди корисно з кимось про це поговорити.

— Друже, я в нормі, чесно, ніхто мене не зломить.

***

Ми можемо ніколи не збагнути, чому хтось раптово стає вбивцею, але факт залишається фактом: кожен з нас має таку здатність. Головне питання в тому, як жити далі.

***

— Ні, я тебе добре знаю, Дор. Припини ці ігри, ти маєш комусь розказати. Можливо, не мені, але комусь таки. Ти нарешті маєш відкрити свої страхи і припини порівнювати себе з лиходієм, кровожерливим монстром, яким ти ніколи не станеш.

— Знаєш, усі... — я накинула на себе халат. — Усі ми в дитинстві боялись монстрів, які ховались у закутках нашого розуму, а коли подорослішали, стали ними.

— Ні, це не так. Ми можемо все змінити... Ми можемо... Ми можемо знову стати родиною.

***

Тиша, глибока і непорушна, заповнила повітря. Лише іноді її порушував шелест листя від легкого нічного вітру, або далекий гавкіт бродячих собак, і легке хропіння Назара в моєму ліжку. У цьому спокої ніч здавалася живою істотою, що дихає в унісон з усіма нами. Безсоння перетворювало кожну ніч на вічність, де кожна хвилина для мене тягнулася як година, а година була ще одним кроком у нескінченній ночі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍