Квіткова долі - Історія Дор. Кинджал смерті, Квіткова долі

— Я бачила, це ЛСД, кислота? Послухай мене уважно: якщо я хоч краєчком вуха почую, що хтось постраждав сьогодні від цього лайна, я все зроблю, щоб ти сів надовго за продаж.

— Це не так, — перелякано сказав він, — мені продав один хлопець, я ніколи не продавав, і ми сьогодні тут вперше.

— Ви місцева команда з футболу? — запитала я.

— Так, — радісно сказав хлопець, забувши, що його зловили на злочині. — Сем капітан футбольної команди. — Гордо представився хлопчина.

— Я вражена. Тож скажи, капітане футбольної команди, чому ти домашку не робиш, а тут вештаєшся?

— Канікули ще серпнь.

— Точно, серпень. Гадаю, таких дурбецал по голові не погладять. Хто тобі продав наркоту? — Сем поглянув назад. — Не озирайся, твої дружки тобі не допоможуть.

— На барі, це всі знають.

— Слухай, капітан, клич бармена і таблетки, які в тебе в кишені, на стіл. В темпі.

Сем витяг пакетик, поклав на стіл, стрімголов побіг до своєї команди. Мій погляд зосередився на ньому, вся команда попрямувала до виходу, Сем перелякано озирався. Через хвилину підійшов бармен.

— Присядь, — я показала рукою на вільне місце на кріслі-дивані.

— Ви хотіли мене бачити?

— Що це? — Я показала на пакетик з таблеткою.

— Не розумію, про що ви.

— Досить корчити дурня, я таких за кілометр бачу.

— Яких таких?

— Довбаних бариг цієї зарази, — я підсунула до нього пакетик.

— Це не моє.

— Назар в долі або Анна, вони знають?

— Ні, чого хочеш? 500. — Бармен зрозумів, що не викрутиться, тому перейшов до торгу.

— Що 500?

— 500 доларів за те, щоб ніхто не взнав. Мені треба, щоб ти мовчала. Я не проти тобі допомогти, усі дівчата люблять красиве життя, не треба жаліти цю золоту молодь, ми можемо домовитись. — Наполягає він.

— Що мені з тобою зробити, хлопче, що на твій погляд я маю робити?

— Не слід нічого робити, — відповідає бармен, — ти знаєш, що на моє місце прийде інший, можливо з гіршим товаром. — Він посміхається, гадає, що переконав мене.

— Гм... повірити не можу.

— Чого ти хочеш?

— З цієї хвилини ти тут не працюєш, це по-перше. Все, що ти не продав, залиш в Анни, згинь з моїх очей, це по-третє. Зрозумів?!

Вечір добігав свого логічного завершення, ресторан поволі порожнів, так само, як пляшка бурбона на моєму столі. «Дежавю», — подумала я, побачивши Макса, який іде з ресторану. Мої повіки опускаються, я зручно вмощуюсь на дивані, дрімота ловить мою свідомість.