АнєчкаLB - Ангедонія, АнєчкаLB

- Навіщо ми тут? - Пола все менше розуміла поведінку свого супутника. - Навіщо ти так зі мною?

Ліам шумно видихнув.

- Так, я поводжуся зовсім не як джентльмен, лицар чи хтось там іще. Так, я хочу, щоб ти ненавиділа мене так само, як і каву. Я хочу убезпечити тебе від самої себе. Те, що ти любиш, існує тільки у твоїй голові. Вигадала. Закохалася. Помилилася. Ти нічого про мене не знаєш. Як це можна любити?

Розгублена дівчина відвела погляд від його таких привабливих очей із надзвичайно довгими віями.

- Я скривджу тебе. У будь-якому варіанті стосунків, - серйозним тоном продовжував співрозмовник. - Я прошу тебе взагалі викорінити зі своєї голови таку думку і вимкнути свій закоханий погляд. Гаразд? І я перестану поводитися, як недоумок.

Пола дивилася у вікно і нічого не бачила. Сприймати навколишнє їй заважали занадто сильні емоції. Образа. Закоханість. Приреченість.

- Потрібно чимшвидше закінчити це дурне завдання професора Г'юза і більше не зустрічатися.

- Згоден. І тепер, якщо ми домовилися, давай знову почнемо з першої сторінки.

Дівчина кивнула.

- Може, підемо звідси? Кукурудзяне пюре тут готують огидно довго, - уже м'якше зауважив Ліам.

Їхні погляди зустрілися і співрозмовники розсміялися.

- І куди підемо? - поцікавилася однокурсниця.

- Можемо заїхати в кіно. Раптом, нарешті, зняли щось, що варте уваги.

- Це буде схоже на побачення.

- Ти маєш рацію. У кіно не можна. Тоді куди?

Територія кампусу. Влітку тут, справді, безлюдно. Неспішна прогулянка такою знайомою територією, обмін смішними історіями та кумедними випадками. Обговорення лекторів, професорів та однокурсників. Спільні спогади. Час минав тепло і весело. Немов двоє старих друзів. Знову немає напруги й роздратування. Як і тоді, коли Ліам був у кімнаті Поли. Невидимі мотузки все міцніше прив'язують наївну дівчину до суперстудента. І навіщо він їй потрібен?

Партнери по завданню пройшлися порожніми коридорами корпусу університету, зазирнули на стадіон, багато сміялися й бешкетували, як діти.

Ліам упав на траву, і Пола, спіткнувшись об його ногу, теж упала. Поруч. Близько. Суміжно. Може, не треба? Посмішка сповзла з їхніх губ, які випадково опинилися майже впритул. Обидва застигли. Погляди схрестилися. Час зупинився.

- Я не буду цілувати тебе, - пошепки попередив хлопець.

- Я й не думала про це.

- Не ображайся. Ти класна. Просто я не той, хто тобі потрібен.

- А хто мені потрібен?

- Не знаю. Ботанік який-небудь. Хто-небудь нормальний.

- Чому?

- Так краще для тебе. Таких моментів, як цей, у мене не буває в принципі. І таким, як зараз, я взагалі не буваю. Дивний виняток із правил.

Він не стримався і провів подушечкою пальця по шовковому пасму світлого волосся дівчини. І з сумом опустив погляд.

- Вибач.

- Нам точно потрібен новий стіл?

Пола з батьком підходили до меблевого магазину. І до речі, вона дізналася значення слова. Одразу ж як прийшла додому. Ангедонія - ненормальний стан психіки, коли знижена або повністю відсутня здатність отримувати задоволення від чого б то не було. Включаючи й життя загалом. Дивно, що він обрав таке слово.

- Так, люба. Наш зовсім розвалився. Що скаже мама, коли приїде?

- Скаже, що ми зовсім не вміємо господарювати і що нам без неї ніяк. Але її немає вже не перший місяць. Дуже тривале відрядження. Я скучила.

- Я теж, дорогенька.

Диван, ще диван. І синє крісло. І шафи. І трюмо. І ще море всіляких різних меблів. Можна і заблукати в цьому нагромадженому лабіринті. Звідкись із-за гори тумбочок з'явився консультант. Приємний молодий чоловік. Ввічливий. Невисокий. Усміхнений.

- Добрий день. Мене звати Рей Сандерс. Ви шукаєте щось конкретне чи це просто екскурсія?

- Нам потрібен стіл. Великий обідній дерев'яний стіл, - відповів тато.

- Ідіть за мною.

Юнак повів покупців між рядами різноманітних предметів обстановки для якого завгодно інтер'єру. І так швидко, що Пола навіть не встигала попутно їх розглядати.

- У наявності є ось такі, - вказав продавець на два довгі ряди столів на будь-який смак. - Якщо є якісь особливі побажання, можна зробити на замовлення.

- Це всього-на-всього стіл, - відповів батько. - Ми візьмемо якийсь із цих.

- Чудово. Обирайте.

Віддавши перевагу найпростішому, вони почали заповнювати документи на доставку. Пола мимоволі задивилася на цікавого продавця. Щось було в ньому дуже миле.

- Пола, прокинься! - намагався докликатися тато.

Дівчина стрепенулася.

- Кажу, продиктуй свій номер телефону. Мій же в ремонті.