Інга Пфлаумер - Серце гріє

горах, недалеко від кордону з Мібоко. Дорога займає три дні за сухої погоди й понад тиждень у сезон дощів. У Тріас обоз прибув, їхній старший зв’язався із сото Андроніусом, повідомив, що завдання виконано. Андроніус звелів п’ятірці повертатися. Більше їх ніхто не бачив. Сото, природно, вирушив сам на пошуки учнів, але зараз він терміново потрібен мені тут, тому я відкликав його. Вирушайте в Калею через портал. Там зустрінетеся з Андроніусом, він розповість вам все, що йому відомо, і повернеться в Ормрон. Ваше завдання — знайти зниклу команду й з’ясувати, що трапилося з нею.

Дарт закінчив вивчати вміст теки й простягнув її грандмайстру, але той лише блиснув очима. По кількасекундних міркуваннях молодий майстер передав документи Майї, що стояла поруч.

— Можете вирушати. Андроніус зупинився в таверні «Синій ліс» — знайдете її самостійно?

— Легко! — з ентузіазмом відгукнувся Нел.

— А нам хіба не потрібно скласти план і все таке? — із сумнівом запитала Майя.

— Чого тут думати, робити треба! — заперечив Нел і першим вискочив з кабінету.

«Гаряча голова цього хлопця до добра не доведе», — зітхаючи, подумав грандмайстер і жестом відпустив решту. Вони вийшли за Нелом.

За годину загін, укомплектований запасом продовольства та чистих речей, зібрався в залі телепортації. Нікому із джун-вей раніше не доводилася телепортуватися — Майя смикала нашивку на рукаві, Нел тинявся з кутка в куток, намагаючись не дивитися на підсвічений зеленим поміст у центрі зали, Тара присіла на лаву в центрі, намагаючись не втрачати Грея з поля зору.

Щойно до кімнати ввійшов Дарт, маги розпочали підготовку до ритуалу. Нічого складного: двоє заклинань, магічні символи та концентрація духовної енергії — правда, якщо маг помилиться хоча б у одній літері, нещасних мандрівників може викинути де-небудь у океані або й взагалі на півночі, в невідомих землях.

Але відступати було пізно. Учні зійшли на поміст, спалахнув сніп білих іскор, павутиння заклинань обплутало мандрівників, огорнуло в кокон — і кімната зникла.

Секунд за п’ять члени команди опинилися на такому самому помості в храмі господині Похйоли. Майя болісно згадувала все, що їй було відомо про північну країну з дивовижною назвою Пудожа й місто Калею. На жаль, на уроках релігієзнавства, як і на багатьох інших, Майя витала в хмарах.

Одне запам’ятала твердо: якщо ненароком образити релігійні почуття місцевого населення, проблем не бракуватиме.

Зала телепортації чимось нагадувала кабінет Гая — скрізь тепле дерево, свічки, різьблені прикраси на вікнах і біла статуя гарної жінки в північному кутку.

Дарт спустився з помосту, підійшов до статуї, опустив кілька монеток у різьблений ящик біля ніг ідола, по тому, не оглядаючись, рушив до дверей.

— Майстре Дарт, — майже пошепки озвалась Майя. — Майстре Дарт! — уже голосніше покликала вона. — А нам теж потрібно вкинути туди монетки?

Дівчині вдалося вимовити фразу й жодного разу не затнутись, за що вона подумки себе похвалила.

Та-вей озирнувся і, як здалося Майї, ледь чутно зітхнув.

— Ідіть за мною.

— Може, ще за ручки взятися? — голосним шепотом обурився Нел.

Дарт завмер у дверях і повільно озирнувся вдруге.

— Ти щось сказав? — ретельно вимовляючи кожне слово, запитав майстер. Нел стис кулаки й випнув підборіддя.

Майя мало знала про традиції Пудожі, але твердо була впевнена в одному — за бійку в храмі відвідувачів по голівці не погладять. Тому вискочила вперед, заступила Нела й пролепетіла:

— Ні, нічого. Вам почулося.

— Ось і чудово! — Дарт рвучко розвернувся та вийшов із кімнати. Четверо джун-вей попленталися слідом.

Нел сконфужено прошепотів:

— Леді Майя, ти того… Не заступайся за мене більше.

— Ідіот! До чого ти тут взагалі! Три роки тому одна з наших п’ятірок телепортувалась через Наго — крихітне сільце на березі океану. Вони опинилися в кімнаті, пішли до виходу, і хтось із них наступив на порваний килимок у кутку. На виході з храму їх схопили та ледь не повісили — дато Гай особисто домовлявся з нагами, щоб ті видали п’ятірку нещасних Ормрону. Гакко заплатила величезні відступні — цей килимок присвячувався якійсь там богині, його плели з особливого павучого шовку, який у павуків виділяється не частіше, ніж раз на п’ятдесят років. Хтозна, може, тут у Калеї теж є щось подібне? Наприклад, вони погано сприймають бійки у храмі!

Нел ображено засопів, але сперечатися не став.

Калея зустріла гостей гамором, вогкістю та запахом риби. Повітря було просочене ним, як рослини земними соками. Над містом висіло брудне темно-сіре небо.

— Це місто що — кит проковтнув? — поцікавився Нел, затуляючи носа рукавом.

— А потім, видно, зригнув, — глибокодумно докинув Грей.

На місто спускалися сутінки — давалася взнаки різниця в часі.

Тара почала пробиватися крізь юрбу, намагаючись не втрачати з поля зору молодого майстра.

Дарт був у Калеї тричі, й щоразу його шлях так чи інакше пролягав через таверну «Синій ліс» — непоказний будиночок на околиці торговельного району. Таверна не користувалася популярністю ані в туристів, ані в контрабандистів, що робило її тихим і спокійним місцем, ідеальним для відпочинку мандрівця, котрий поспішає у своїх справах. Власник таверни не посилав хлопчиська-закликача на площу до храму, не давав оголошень у газети й взагалі уникав непотрібної реклами: заклад тримався на постійних клієнтах — магах, пілігримах і прочанах. Гідний і тихий контингент — ніяких поламаних меблів, бійок та галасливих гулянок. Але перш ніж поринути в ідилію, слід було перетнути головну площу, де завжди юрмився люд, центральні вулиці, переповнені візками, возами й каретами, проминути східний базар, від якого за милю тхнуло спеціями та прянощами, й розвідні мости. Потім дійти майже до порту й звернути на крихітну вулицю, обабіч якої туляться робітничі халупи. За два квартали вулиця впиралась якраз у таверну «Синій ліс».

Самотою Дарт здолав би цю відстань за годину, але четверо безглуздих джун-вей, котрі вперше за роки навчання полишили пустелю, могли розтягти цей час удвічі, а то й утричі. Молодий майстер то пришвидшував крок, то сповільнював його, подумки чортихаючись на всі заставки. Якщо команда не застане Андроніуса в таверні, завдання можна вважати проваленим!

Хоч як Майя старалася, встигати за Тарою не вдавалось. Дівчину раз у раз відволікали дивовижні речі, розкладені на ятках, або продавці, які хапали за руки та одяг із криком: «Красуне, не відпущу, поки не купиш, поглянь, які дивовижні стрічки — просто до твоїх прекрасних очей!» — або: «Куди квапишся, білява? Ось приміряй дивовижні чобітки на стрункі ніжки!» Тарі досить було одного погляду, щоб відсторонити липучих торговців, і одного поруху рукою