Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова

Винувато подивилася на нього.

— Ти одразу їй скажи, що не ображаєшся на неї, а то хтось зараз собі напридумує казна—чого, — підказав Ліріт, Гор тільки кивнув.

— Випереджаю вас обох, щоб уже точно, ніхто ні на кого не ображався, — сказав батько, — Їй настійно порекомендували не казати, що вона розкрила магію рано. І не менш настійно, рекомендували не використовувати її, якщо хтось може це побачити. Якщо знаєш ти, знає і вся твоя четвірка. І немає гарантії, що тепер не дізнаються інші.

— Не уявляю, як це жити і не використовувати магію, — проворчав Алекс, дивлячись на мене зі здивуванням.

— Використовую, просто, коли впевнена, що ніхто не бачить. Удома або раніше в академії в закритому приміщенні. У школі ж тільки почали вивчати ази, шукати джерело і витягувати крихти магії.

— Це має бути неймовірно нудно, все заново проходити! — вигукнув Гор.

— Ні. Мене насамперед вчили користуватися мінімальною кількістю сили. І зараз, це корисно згадати. Хлопчаків бісить, що мені все легко дається. Тату, як у вас усе пройшло?

— Ну, знаєш, простіше, ніж у вас, машину фахівці знешкодили і, схоже, знайшли ще в кількох вибухові артефакти. Коли знайшли транспорт без вибухівки, поїхали до вас. Але ви й самі впоралися. Якщо можете, не обговорюйте дар і магію моєї доньки, — звернувся батько до Томаса, Ліріта, Алекса та Гора, — Принаймні там, де вас можуть почути інші й передати далі. А спійманим, потрібно спогади перевірити.

— Хіба ще ніхто не зрозумів, що в неї магія активна? — здивувався Ліріт — Дар — це магія.

— Ну, за двадцять років, ніхто так і не зв'язав один плюс один.

Усі четверо захисників були здивовані. Приїхало ще двоє друзів Томаса і двоє друзів Алекса.

— Добре, що у вас уже все добре, — сказав Гліб, друг Томаса.

— Що з обличчями? — поцікавився Ігор. — Може, представите нас юній леді.

Томас подивився на друга, який трохи бешкетував.

— Лія, це моя четвірка, ти їх уже бачила в нас удома.

— Це давно було, і вона була молодшою набагато.

— Ліріт, Ігор, Гліб. Четвірку Алекса ти знаєш.

Просто кивнула. Дивлюся на них мовчки, вони явно щось хочуть. Ігор перестав посміхатися і серйозно запитав:

— Як ви впоралися, Ліріт встиг передати картинку, що їх було п'ятнадцять сильних магів, вас лише четверо було.

— Це те, про що я попереджав, — суворо сказав батько, схрестивши руки на грудях.

У мене в животі голосно пробурчало, миттю відчула, як щоки запалали. Мені просто посміхнулися. І я, під слушним приводом, втекла в зону кухні, поки дорослі спілкуються. Холодильник був порожній.

— Куди у вас тільки стільки поміщається! — крикнула братам.

— Ну сестричка, ми дорослі, великі хлопчики, їмо багато. Ми зараз усе замовимо, — Дерек спробував задобрити, у мене в животі знову пробурчало — Вибач, малятко. Відчуваю, замовляти потрібно з великим запасом.

— Відчуваю, мені потрібно починати заначки робити.

Відчула несхвалення й невдоволення від братів і батька. Чесно кажучи, це мене налякало, інстинктивно втиснула голову в плечі.

— Вибачте, — пискнула і втекла в кімнату.

— Ну і навіщо ви дитину налякали? — запитав Ліріт.

— Заначки роблять, коли не довіряють, — сказав Дерек.

— Через скільки буде доставка продуктів?

— Через три години не раніше.

Мама мовчки дивилася на своїх чоловіків і тільки головою похитала.

— Ви забуваєте, що нікому не подобається голодувати, особливо якщо ви регулярно залишаєте порожній холодильник і кошеняті, банально, нічого їсти. Подивіться на ситуацію з її боку. Хочеться їсти, а вдома їжі немає, кудись піти і щось купити самостійно не може. Їй банально нічого не продадуть, скажуть маленька ще. І що їй залишається робити?

Батько, на слова Ліріта, тільки поморщився і подивився на сходи, що ведуть на другий поверх.

— Маїта, допоможеш замовлення скласти?

Мама кивнула і зайнялася замовленням продуктів. Алекс, не питаючи дозволу, пішов до мене в кімнату. Батько на це тільки знову поморщився і пішов слідом. Я сиділа на підвіконні, грала на планшеті в просту гру. Другу посміхнулася і сказала:

— Це моя колекція ляльок. Тату, заходь, ми поводимося пристойно.

Алекс підійшов до стелажа з ляльками, їх було кілька десятків. Майже половина була подарована ним же і упереміш від батька і дідуся. Поділені були тільки на колекції, в яких вони продавалися.

— Вибач, — пробурчав батько і обійняв мене.

— Угу, — тихо видала в обіймах. — І ти вибач.

— За що?! — запитав він зі здивуванням.

— Від мене багато проблем вам дістається.

— Не говори дурниць.

— Це не дурниці, а правда. Через мене ви часто наражалися на небезпеку.

— Замовкни кошеня, — сказано було сердито. — Небезпека, неприємності, фир. Ти, що хочеш сказати, що ми мали від тебе відмовитися, на першій же, так би мовити, неприємності?! Що ж ми тоді за батьки будемо? Батьки люблять дітей просто тому, що вони є. І намагаються виховувати те, що отримали. Хто тобі вже дурниць наговорив, що, типу, діти мають бути зручними і без проблемними?

— Начебто ніхто так не говорив.

— Ти, напевно, бачила рекламу пансіонату для важких дітей? — запитав Алекс — Батько днями розповідав про неї і обурювався.

— Що за реклама пансіонату?

Алекс узяв мій планшет і швидко її знайшов. Зрозумів, що я ще про сам пансіонат подивилася.

— Не вигадуй, — сказав він, суворо дивлячись мені в очі, — І батько вважає, що з цим пансіонатом щось нечисто. А в нього на це нюх.

— Але я, така ж, як там розповідають...

— Ліє, — благав хлопець, — не буває ідеальних дітей. Ти просто не уявляєш, скільки мого батька до школи викликали за бійки! Я не був пай хлопчиком і мене погрожували здати в закриту школу для важких дітей. Та, що типу колонії, якщо мене не надоумять.

— Не вірю, — буркнула тихо, — ти несхожий на хулігана!