denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

Нікі вона відразу не сподобалася, а ось Марк не звернув уваги на вожату. Яка, до речі, вже зникла з очей. Після сніданку діти, як зазвичай, пішли на пляж. Марк мирно дрімав у тіні, Ніка сиділа поруч і клацала в телефоні. Микита купався у річці, Дмитро просто сидів на березі, думаючи про своє. Женя засмагала, а ось Аня вирішила прогулятися садом.

Сад був великим та красивим. Там було багато дерев: яблуні, сливи, груші, вишні та абрикоси. Росло багато квітів, і співали пташки. Словом, краса. Сад був, мабуть, найкрасивішим місцем у цьому таборі.

Раптом хор птахів чудового саду перервав крик ворони. Вона підлетіла до Ані та приземлилася на землю. Ворона дивилася на Аню.

– Ну привіт, Анночко! – почулося за спиною.

– Хто тут? – майже закричала Аня і подивилася на всі боки.

Ворона каркнула і злетіла. З-за дерев хтось вийшов. Це був хтось у чорній мантії та каптурі, який закривав все обличчя та голову. Раптом той, хто стояв перед Анею, зняв капюшон.

Це була дівчина, шкіра у неї була біла, волосся чорне, очі чорні і ніби дивилися в саму душу, з її рота капала кров.

– Що таке, Анно? Страшно? – демонічним голосом сказала дівчина.

– В-ви х-хто? – заїкаючись від страху, запитала Аня.

– Як хто? Анюта, ти що, не впізнала мене? Я - це ти.

– Т-тобто?

– Я - це ти, тільки зсередини. Я - це твоя душа, твоє сумління, твоя самооцінка, твій внутрішній світ.

– Н-ні, це розіграш, так?

– Ахах, розіграш? Пам'ятаєш, як ти плакала, у подушку, коли він сказав, що ти невдаха, з якою ніхто не зустрічатиметься, або коли твої батьки та сестра казали, що ти нікчема. Як тобі такий розіграш?

– Ні! – Аня заплакала.

– Не плач, пішли зі мною, я відведу тебе туди, де тебе полюблять.

– Ні, відчепися, я нікуди з тобою не піду! – закричала Аня. – Ти думаєш, Феня, допоможе тобі? Сьогодні помре перший, запам'ятай це.

Аня бігла з усіх ніг, доки не дісталася пляжу. Вигляд у неї був не дуже, бліда, очі шалені, вся в сльозах.

– Ань, ти чого? – запитала Женя.

– Та нічого, все добре.

– Точно? Заплакана вся, знову ця Ніка?

– Так, ні, все нормально.

Тим часом по табору промайнула звістка про те, що зникла дитина.

Молоді вожаті були стурбовані цією новиною, але їм ніхто нічого не пояснював, як і дітям, яких відправили в корпус і наказали молодим доглядати, особливо ретельно за старшими. Діти повернулися до своїх кімнат, зі страхом і нерозумінням обговорювали те, що сталося. Діти казали, що зник хтось із молодших, він був із неблагополучної сім'ї, з ним ніхто не хотів спілкуватися, і те, що він зник помітила молода вожата.

– Як думаєш, куди він зник? – запитав Микита у Влада.

– Так, хто ж його знає, можливо, десь заблукав... – припустив Влад.

– Може бути, – з тривогою в голосі сказав Микита.

– А чому тоді ми в корпусі сидимо, а не шукаємо його всі разом? – увійшовши до кімнати, сказав Дмитро. – У нас у дитбудинку якось був зник хлопець, так ми його всі разом шукали.

– До чого ти хилиш? – запитав Микита.

– До того, що від нас щось приховують! – із роздратуванням у голосі відповів Дмитро. – Сліпий тільки не міг цього помітити.

– Та що їм від нас приховувати? – запитав Влад.

– Звідки ж мені знати, ще, якщо ви не помітили, немає жодного старшого вожатого і жодного вихователя, – помітив Дмитро.

– Та це просто збіг, може, вони шукають зниклого? – припустив Микита.

– Гаразд, я зрозумів твою думку, тобі неможливо щось довести! – грубо відповів Дмитро і вийшов із кімнати.

– Чого він такий агресивний? – замислено промовив Микита.

– Так хто ж його знає? Забий на нього, – байдужим тоном сказав Влад і ліг назад на ліжко. Через деякий час прийшли вихователі, зібрали вожатих, щось їм роз'яснили, і невдовзі вожаті зібрали дітей у холі та оголосили, що хлопчика забрали батьки, через якісь сімейні проблеми, але вигляд у них був якийсь стривожений, але не всі звернули увагу.

Старші вихователі як з'явилися, так і зникли, а діти з вожатими пішли на пляж. Там, як завжди, було чути сміх молодших дітей та перешіптування старших, але якась напруженість таки залишилася.

– Ань, може все-таки розкажеш, що трапилося цього ранку? – стурбовано запитала Женя.

– Женя, все добре, просто стало трохи сумно, ось мене і накрило, – натягнуто відповіла Аня, дивно оглядаючись на всі боки.

– Ну як знаєш, – відповіла Женя, і почала уплітати кукурудзяні палички, які в неї взялися казна-звідки. Марк був як ніколи задуманим. Він згадав слова того старого в селищі.

– Про що задумався? – висмикнула його з думок Ніка.

– Та ось, пам'ятаєш того дивного діда у селищі?

– Ну так, а що?