Вікторія Франко - Не втрать мене, Вікторія Франко

Еліна: Кохання, відданість, довіра... Це точно не про мене. Я волію й надалі уникати цього, аніж бути розбитою стражданнями та втратою. Триматися від усіх на відстані — ось де мій спокій. Я не вірю в любов, бо її не існує. Чи це лише я досі її не відчула? Назар: Мені вистачило лише одного погляду... і я закохався в неї. Красива, граційна, неприступна… Байдуже, що вона трохи старша за мене, адже хіба це перепона? Більшою проблемою я вважав фортецю в її душі, якою вона себе відгородила. Здатися і забути? Чи все ж до збиття рук пробиватися до її серця?

Розділ 1

Еліна

Впродовж дороги зі столиці до рідного селища, я намагалася усвідомити, як же так вийшло, що моїй подрузі якимось чином вдалося вмовити мене бути дружкою на її весіллі. Адже я завжди усією душею ненавиділа подібні збіговиська. Мабуть, якби Софія не була настільки мені дорогою, я нізащо у світі не пішла б на подібну авантюру.

Як завжди, подруга зустріла мене теплими обіймами та гостинно пригостила кавою. 

— Можливо, ти ще передумаєш і візьмеш когось іншого? — запитала я Софію, не полишаючи надії здихатися цієї місії.

— Ні, Еліно! — нагримала на мене майбутня наречена, сердито тупнувши ногою. — Ми вже це обговорювали. Не дратуй мене!

Фиркнувши їй у відповідь, я зробила маленький ковток і потягнулася до цукорниці, щоб додати собі ще одну ложечку цукру.

 — Нагадай-но мені, Софіє, чому я дозволяю тобі говорити зі мною таким тоном? — я театрально пирхнула, вдаючи максимальне обурення. 

— Тому, що я — твоя найкраща подруга, яка із самісінького дитинства терпить твій жахливий характер, — в тон відказала дівчина, ні краплі переді мною не пасуючи.

— В тебе теж норов — не мед, — буркнула у відповідь.

Проте я повністю погоджувалася з Софією, що мій характер витримає не кожен. Хоча насправді мене це абсолютно не хвилювало. Я ніколи не мала на меті подобатися людям. Ба більше, намагалася сторонитися їх. Чомусь вони самі постійно шукали шляхи до мене. Втім, я завжди вміла вчасно відштовхнути тих нахаб, які занадто активно хотіли втертися мені в довіру. В цьому світі близькими для мене були лише три людини: мама, сестра та Софія. 

— А кого Тарас взяв на роль свідка? — поцікавилась у подруги, байдуже спостерігаючи за її активними приготуваннями до завтрашнього дня.

— Назара. Свого молодшого брата.

— Це такий прикол? — я невдоволено нахмурила брови, поглядом мало не пропалюючи в Софії дірку. — Невже обов’язково було брати на цю роль саме його?

— А в чому проблема? — неабияк здивувалася дівчина і така її реакція чомусь мене роздратувала.

— В тому, що він дитина! Чому не можна було взяти когось із наших ровесників? — я щиро не розуміла такого вибору і не збиралася приховувати своє обурення.

— Назар давно вже не дитина. Ти коли востаннє його бачила? — з подивом видала подруга, скоса поглядаючи на мене.

— Давно. Але це нічого не змінює, — я продовжувала гнути свою лінію наперекір Софії. — Він молодший за мене. І я не хочу виглядати на його фоні старою тіткою! Що незрозумілого?

— Вгамуйся! По-перше, йому двадцять один рік і він молодший всього на три роки. А це не так вже й багато, — відповіла дівчина, розмовляючи зі мною, немов з нерозумною дитиною. — А по-друге, на мою думку, ви матимете гармонійний вигляд. Після тренувань на навчанні, Назар зовні дуже змінився. Тож повір, ти здивуєшся, побачивши його.

— І на кого ж він вивчився? На боксера? — кинула роздратовано.

— Ні. На правоохоронця. Але у них був курс фізичної підготовки. Тож він став досить виразним хлопцем. 

Розуміючи, що сперечатися з Софією — це те ж саме, що боротися з вітряним млином, я невдоволено відвернулася до вікна. Намагаючись стримувати своє роздратування, щоб не псувати подрузі настрій, я вмовляла себе трохи потерпіти. Адже усе це жахіття під назвою “весілля” триватиме лише один день. Варто зробити над собою невеличке зусилля і мужньо витримати поруч із собою того хлопчика. А потім можна буде спокійненько повертатися додому і продовжувати вести свій відлюдницький спосіб життя.

— Елі, а як у тебе справи із Владом? Ви не помирилися? — поцікавилася подруга, навіюючи на мене неприємні думки.

— Ми не помиримося. Я тобі вже про це говорила, — вимовила твердо. — Покинувши Влада, я більше не збираюся до нього повертатися. 

— Чому? Він же наче непоганий був, гарно до тебе ставився, — дивувалася Софія. — Окрім того, допоміг відкрити салон краси, який ти так хотіла. Чим ти незадоволена?

— Ти маєш рацію. Він був непоганий — як коханець, і як партнер. Але останнім часом Влад почав сильно мене напружувати. Все частіше він приїжджав до мене, коли йому заманеться та залишався на ніч. А я цього не люблю — мені потрібен простір. Окрім того, він хотів контролювати моє життя, вказуючи, куди мені ходити та з ким.

— Ну не знаю… Можливо, він просто ревнував? — подруга обережно висловила своє припущення. І присіла поруч, нарешті покинувши свої передвесільні справи.

— Ми так не домовлялися! — я відразу ж вибухнула у відповідь. — Я попереджала його, що серйозні стосунки мене не цікавлять. І Влад постійно повторював, що його — теж. 

— Але він міг змінити свою думку. Бо, наприклад, закохався в тебе.

— Софіє, припини нести цю маячню. Кохання не існує.

— Як знаєш, Еліно, — дівчина понуро опустила очі додолу. — Але мою думку ти знаєш. Все ж я вважаю, що тобі варто припинити відгороджуватися стіною від людей, яким ти не байдужа. Не всі ж чоловіки такі, як твій батько.

— Всі! — вигукнула миттєво, не подумавши. Адже це точно було не те, що хотіла б почути наречена перед весіллям, оскільки мій батько був втіленням боягузтва та нікчемності. — Вибач, Соф… Я знаю, що ти так не думаєш і вважаєш Тараса взірцем справжнього чоловіка. Я щиро сподіваюся, що так і є.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍