Вікторія Вашингтон - Окремо неможливо, Вікторія Вашингтон

Колись кращий друг брата став моїм заклятим ворогом, стерши все добре, що було між нами. Його зникнення здавалося мені необхідним, а ось до раптового повернення я виявилася зовсім не готова. Мене бісить, варто раптово наштовхнутися на нього на вулиці, в університеті і навіть, чорт візьми, у власному будинку. Навколо нас дуже багато темних, страшних таємниць. Одне знаю точно: я більше не дозволю йому зіпсувати чуже життя.

ПРОЛОГ

— Чорт, — рик зривається з губ, варто натрапити в повній темряві на чиєсь тіло.

 Видихаю, намагаючись придушити миттєве роздратування і відчуваю запах чоловічих парфумів - його мені не сплутати ні з одним іншим. Тіло натягується струною, котра пришвидшує серцебиття - відштовхуюсь від непроханого нічного гостя.

— Що ти тут забув? — агресія та роздратування холодною хвилею проходить по всім нервовим закінченням.

— Нічого собі, — глузливий голос розбавляє тишу передпокою. — Ти впізнала мене в непроглядній темряві?

— Чуйка на всяку нечисть, — ледь придушую бажання впитися кігтями в його обличчя, залишивши глибокі подряпини. — Якого біса? Забирайся, тобі тут не раді.

— Мене не цікавить твоя думка в цілому, вже тим більше не потребую твого схвалення, щоб прийти в гості до свого друга, — сталь та байдужість прозирає з його впевненого голосу. Мені не треба бачити, щоб знати – він дивиться на мене гордовито, з викликом.

— Забирайся, – рик знову зривається з губ, а шкіра долоні починає горіти від того, як сильно я упиваюся в неї нігтями. — Ти взагалі не маєш права говорити слово «друг». Ден гідний справжніх друзів, а не таких, як ти, — думки не перестаючи крутяться навколо слова «непотріб», але чомусь сказати його не виходить.

— Ну ж, Асю, не соромся, кажи, яких «таких»? — гордовито, з насмішкою і очікуванням моєї реакції.

                 Ще й це «Асю» - як же він мене дратує. Ненавиджу його тільки за те, що він називає мене не так, як всі.

— Тобто, я правильно зрозумів? Ти досі не змінила своєї думки? — щось невловимо змінюється в його голосі і моє горло стискається ніби міцними ланцюгами.

— Ти в усьому винен, Богдане. Через тебе він зараз не перебуває поруч з нами. Я не дозволю тобі наблизитися до мого брата знову. Я більше не хочу втрачати дорогих людей, — бажання вдарити кулаками по його грудях або зробити хоч щось, щоб він теж відчув біль, затуманює мій розум. З труднощами доводиться засунути це пекуче бажання глибше. Він ніколи не повинен бачити, які емоції викликає в мені, крім байдужості. — І я не боюся твоїх тупих загроз, — випльовую свої слова з викликом – нехай знає, що я можу за себе постояти.

— Додала в мій послужний список щось нове? — в його голосі немає ні краплі подиву – суцільна перевага і холод.

                Щоб не накинутися на нього прямо тут, збираю волю в кулак і впевнено проходжу повз у свою кімнату, грюкнувши дверима.

                 Звичайно, прикинься дурнем, ніби нічого не знаєш – ти в цьому майстер. Рукою швидко провертаю засувку і дзвін неприємно розноситься в тиші кімнати. Знаю, що він ніколи в житті не спробує зайти, але чомусь так почуваю себе спокійніше.

                Поволі спускаюсь, опираючись на двері та сідаю на підлогу, закушуючи до болю своє зап'ястя. Спогади вихором обрушуються на голову, занурюючи в канаву минулого болю.  Сльози непомітно з'являються на очах і скочуються по щоках, опалюючи шкіру і залишаючи плями на білій футболці.  Чорт візьми, Богдан, навіщо ти знову повернувся?  Здається, я тільки починала нормально жити - тепер все в непроглядну порожнечу.  Почуття провини починає повторно розтягуватися всередині мене, неприємною липкою павутиною, витканої з сумнівів і ненависті.

                  Матвєєв, я ніколи не дозволю тобі угробити Дена так само, як колись Ваню.

                Емоції не піддаються придушенню і душать, підступив до горла важкої ланцюгом - вперше за кілька років дозволяю собі знову плакати через минуле.  Воно зараз так близько, що починає поглинати мене своєю темрявою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍