Джулія Рейвен, Марісса Вольф - Ангел для боса , Джулія Рейвен, Марісса Вольф

Що робити, коли ти зустрічаєш чоловіка, з яким провела пристрасну ніч декілька днів тому? І що гірше — він виявляється твоїм новим босом! Випадкова зустріч у клубі привела до того, що я сьогодні мушу працювати під керівництвом одного нахабного, впевненого і... дуже сексуального красунчика. Бос одразу впізнав мене і пообіцяв зробити моє життя нестерпним. Я також не збираюся терпіти його  відношення. Він перший оголосив війну, і я обов'язково переможу. Тільки б не здатися під тиском почуттів…

Розділ 1

Ангеліна

Корпоратив будівельної компанії, в якій я працюю, у самому розпалі.

Ну, як працюю, це мій перший день. Тільки встигла вранці скласти останню співбесіду, як мене схвалили і запросили відзначити ювілей компанії, що відбуватиметься в модному ресторані. Я навіть свого шефа ще не бачила. Усі завдання і тести проводив суворий ейчар.

Крім мене було ще щонайменше двадцять кандидатів на цю посаду. Вчорашня випускниця архітектурного факультету, я й подумати не могла, що мене візьмуть помічницею генерального директора. Напевно, пощастило.

Без грошей, без хлопця, на орендованій квартирі, мені ця робота потрібна як ковток свіжого повітря і нових можливостей. Триматимуся за неї зубами і руками і доведу, що я справді гідний фахівець.

Потягуючи апельсиновий сік, я рахую хвилини до закінчення корпоративу. Очікувала, що буде трохи інакше.

Обводжу ресторан поглядом. П'яні тіла розкуто рухаються в такт якійсь попсовій музиці, рухи починають набувати вульгарного характеру, деякі парочки без сорому цілуються на публіці.

Хочу додому.

— Ти Ангеліна, здається? Новенька секретарка? — до мене за столик несподівано підсаджується дівчина з яскраво-рожевими хвостиками. У білій блузці та короткій спідниці вона нагадує героїню аніме, але аж ніяк не працівника такої серйозної фірми. Чи тут дрес-код не працює?

Я намагаюся непомітно підтягнути рукава вище на закритій вечірній сукні, знімаю фатинові рукавички, ховаю в клатч.

І навіщо я так вирядилася? Хотіла справити враження серйозної людини, але вийшло як завжди.

— Так, а ти...? — ніяково запинаюся.

— Я Оля, з айті-відділу, — простягає мені руку для потиску. — Дуже приємно.

— І мені.

— Ти чого сумуєш? Не знайомишся ні з ким?

—  Та я й не встигла, якщо чесно, — натягую збентежену посмішку.

Насправді я спеціально ховаюся в дальньому кутку ресторану, бо не люблю такі галасливі вечірки і зайву увагу. Я інтроверт до кінчиків пальців, і найкращий відпочинок для мене - це вечір із книжкою та чаєм, а не ось це ось усе.

— Значить, ми це зараз виправимо! — Оля різко тягне мене з собою. — Я тебе всім представлю.

Я ледь встигаю за нею, плутаючись ногами в подолі своєї сукні. Високі підбори теж заважають нормально рухатися.

І якого біса я одягла такі незручні? Ще й останні гроші витратила, щоб купити туфлі.

— У тебе таке розкішне вбрання! — на противагу моїм думкам робить мені комплімент Оля, перекрикуючи музику. — Ти як дівчина з ретро-фільмів, — ну такий собі комплімент, враховуючи, що на корпоративі я одна така. Усі нормальні люди одягнулися, як їм зручно.

Ми піднімаємося на другий поверх і зупиняємося біля компанії хлопців і дівчат, які вже добре випили.

— Так, народ, хвилинку уваги, — Оля плескає в долоні, змушуючи галасливу компанію подивитися на нас. — Знайомтеся, це Ангеліна, нова помічниця самого Яворовського... — вона показує пальцем угору, натякаючи на вище начальство.

— Ого, така молоденька, — мене оглядає з ніг до голови хлопець, що стоїть поруч. — Ти по блату чи що, потрапила на роботу?

—Що? Ем... ні, — відповідаю швидко. Який ще блат із моїми-то можливостями?!

— Ага, звісно, ні, — незнайомець мені не вірить. — До Яворського складно потрапити у фірму без зв'язків. Тобі хоч двадцять є?

— Мені двадцять три, — ніяковію ще більше. Чому він до мене причепився?

Нервно смикаю ремінець клатча і розумію, що хочу додому в цю ж секунду. Досить мені вже нових знайомств.

— Значить, Яворський зраджує своїм смакам? — хлопець ніяк не вгамовується. — Раніше на цю посаду він віддавав перевагу жінкам бальзаківського віку і з досвідом...

— Кириле, годі бентежити Ангеліну, — Оля перебиває нахабу і саджає мене біля себе на диванчик. — Краще наливай. За знайомство.

— Ой, а я не п'ю, — намагаюся попередити нову знайому, але мене вже ніхто не чує.

Розпочату пляшку Єгермейстера блискавично розливають по келихах. Кирило, як досвідчений бармен, кидає кілька кубиків льоду, крапельку енергетика, сік лимона і простягає мені цей вбивчий коктейль.

— За знайомство. До дна.

Я розгублено вагаюся. Пити не хочеться, але й почуватися білою вороною в новій компанії теж.

Як там каже діловий етикет? Не можна відмовлятися, якщо пропонують аперитив...

Навіщо відразу псувати думку про себе, та й від одного келиха зі мною точно нічого не станеться. Посиджу ще трохи і викличу таксі. Досить із мене вже корпоративу. Завтра рано вставати.

Оля цокається зі мною келихами.

Я затуляю ніс і одним махом випиваю міцний трав'яний напій. Однак кашель швидко втихомирює мій сміливий порив, і я різко ставлю келих, притискаючи тильний бік долоні до рота. Мружуся, ледь стримуючи сльози, це мені майже вдається.

Проморгавшись, я гашу відгомони нападу кашлю, шумно втягнувши носом повітря.

Голова злегка паморочиться, горло саднить від палючої рідини.

Але повністю прийти до тями я не встигаю.

— Між першою і другою перерва невелика, — Кирило простягає мені наступний повний келих.

— Дякую, але я не хочу, — несміливо бурмочу, але зважаючи на загальний осуд, все ж випиваю міцний коктейль. Закушую простягнутою мені часточкою лимона і видихаю.

Цей раз проходить легше. Ніяких сліз і кашлю.

Третій келих входить у мій організм, як у суху землю. А цей єгермейстер не такий уже й противний. Або я просто розсмакувала смак алкоголю.

Здається, так люди й спиваються.

Усі наступні келихи я не дуже й пам'ятаю. І скільки їх було взагалі теж...

Алкоголь біжить по венах, настрій миттєво поліпшується, і я почуваюся впевненіше. Навіть намагаюся жартувати, придумуючи на ходу анекдоти й веселі історії. І заливисто регочу, дивлячись на імпровізовані стендапи хлопців.

— А ти, виявляється, зовсім не душнила, — різко резюмує Кирило і простягає мені свій фірмовий коктейль. — Наша людина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍