Карлос Руїс Сафон - Гауді на Мангеттені

Ґауді на Мангеттені (Gaudí en Manhattan) -- оповідання Карлоса Руїса Сафона, одного з найвідоміших, сучасних, іспанських авторів, розповідає про пригоди знаменитого архітектора Ґауді в Нью-Йорку. Головну ідею цього оповідання Сафон пізніше використав в романі Ігри Янгола.

- Гауді на Мангеттені (пер. Виталий Гнот) 119K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Карлос Руис Сафон

Ґауді на Мангеттені

Карлос Руїс Сафон

Переклад з іспанської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook, або пишіть на

b1tal1que@gmail.com

- - - - - - -

Через багато років, спостерігаючи, як похоронна процесія мого вчителя, повільно рухається вулицею Ґрасія, я згадав рік, коли познайомився з Ґауді і моя доля змінилася назавжди. Тієї осені я приїхав у Барселону поступати в школу архітектури. Моя мрія підкорити місто архітекторів залежала від стипендії, якої ледь вистачило, щоб оплатити вартість навчання і зняти кімнату в пансіоні на вулиці Карме. На відміну від моїх чепурних однокласників, мої шати обмежувалися, успадкованим від батька, чорним костюмом, занадто широким і коротким на мене. У березні 1908 року, мій вчитель, дон Хайме Москардо, викликав мене до себе в кабінет, щоб оцінити мої успіхи, і як я підозрював, мій жалюгідний вигляд.

-- Ви схожі на жебрака, Міранда, -- виніс він вирок. -- Зустрічають по одежі, проводжають по розуму. Тільки в нас, архітекторів, все не так. Якщо Вам бракує коштів, можливо я зможу допомогти. На кафедрі говорять, що Ви тямущий юнак. Скажіть, що Ви знаєте про Ґауді ?

“Ґауді”. Від самої згадки цього імені мене аж морозом перейняло. Я зростав мріючи про його неймовірні склепіння, неоготичні рифи і футуристичний примітивізм. Завдяки Ґауді я хотів стати архітектором і моїм найбільшим прагненням, окрім не вмерти з голоду під час науки, було поглинути хоча б тисячну частку тієї диявольської математики з допомогою якої, архітектор з Реуса, мій сучасний Прометей, змушував стояти свої творіння.

-- Я його найбільший шанувальник, -- видавив я з себе.

-- Цього я і боявся.

Я відчув в його тоні певну поблажливість, з якою, вже навіть тоді, говорили про Ґауді. З усіх боків можна було почути похоронні дзвони по стилю, який дехто називав модернізмом, а інші звичайною образою доброго смаку. Нова гвардія вигадала доктрину лаконізму, проголосивши, що розкішні та пристрасні фасади, які протягом багатьох років формували обличчя нашого міста, потрібно привселюдно стратити. Ґауді мав репутацію божевільного затворника,візіонера, що зневажав гроші (його найбільший злочин), з однією нав'язливою ідеєю – збудувати химерний собор, в склепі якого він проводив більшість свого часу, одягнений наче жебрак, креслячи плани, що кидали виклик геометрії і вважаючи Всевишнього своїм єдиним клієнтом.

-- Ґауді втратив глузд, -- продовжив Москардо. – Тепер він має намір розмістити Діву Марію розміром із Колос Родоський на дім Міла, посеред вулиці Ґрасія. Хай йому грець. Але божевільний чи ні, і нехай це залишиться між нами, не було і більше не буде такого архітектора як він.

-- Повністю з Вами згоден, -- ризикнув я.

-- Отже Ви знаєте, що не варто намагатися стати його наступником.

Шановний професор напевне зауважив розчарування в моїх очах.

-- Але можливо, Ви зможете стати його помічником. Один з братів Лімона сказав мені, що Ґауді потрібен хтось, хто говорить по-англійськи, не питайте мене навіщо. Як на мене йому потрібен перекладач з іспанської, тому що цей нечема відмовляється розмовляти будь-якою мовою, окрім каталонської, особливо коли його знайомлять з міністрами, інфантами чи принцами. Я погодився підшукати кандидата. Du llu ispic inglich, Miranda?

Я ковтнув слину і звернувся до Макіавеллі,святого заступника швидких рішень.

-- A litel.

-- Тоді congratuleixons, і борони Вас Боже.

Того ж вечора, коли сонце вже сідало, я вирушив до Храму Святого Сімейства, в склепі якого у Ґауді була своя майстерня. В ті часи, район Енсанче закінчувався вулицею Сан-Хуан. Далі розкинулися примарні поля, фабрики і окремі будівлі, що здіймалися наче самотні охоронці обітованої Барселони. Незабаром, в сутінках вималювалися контури гострих шпилів храму, наче списи на фоні яскраво-червоного неба. Біля дверей на мене чекав охоронець з гасовою лампою. Я пройшов за ним повз портики і арки до сходів, що спускалися в майстерню Ґауді. Я заглибився в склеп, моє серце трохи не вискочило з грудей. В темряві погойдувався сад казкових створінь. Посеред майстерні, зі стелі, наче на занятті з анатомії, в жахливому хороводі звисали чотири скелети. Під цією моторошною інсталяцією я зіткнувся з маленьким чоловічком з сивою головою; я в житті не бачив таких блакитних очей як в нього. В нього був погляд людини, що бачить те, про що інші можуть тільки мріяти. Він поставив зошит в якому щось креслив і посміхнувся. Це була хлоп'яча посмішка, чарівна і таємнича.

-- Москардо розповів Вам, що я не розмовляю іспанською. Звичайно ж розмовляю, хоча б тільки на зло. А от англійською – ні, а в суботу я вирушаю в Нью-Йорк. А Ви говорите по-англійськи,юначе ?

Тієї ночі я почувався найщасливішою людиною у всесвіті; я розмовляв з Ґауді і ділив з ним вечерю: пригоршню горіхів і листя салату з оливковою олією.

-- Ви знаєте що таке хмарочос ?

З браку особистого досвіду в цьому питанні, я пригадав все, що нас навчили на факультеті про Чикагську школу, алюмінієві каркаси і останній винахід, ліфт Отіса.

-- Дурниці, -- перервав мене Ґауді.