Сергій Селезньов - Гра, Сергій Селезньов

Це темне приміщення, але тут десь є джерело слабкого світла. Попереду бачу двері і йду до них, ногами штовкаючи дитячі іграшки. Відчував машину, вігури тварин, якісь папери та олівці. Коли підійшов до цих дверей то відчував від них холод, та все одно відчинив їх. Вони були важкі та тихі, а коли зайшов у середину вони зачинились...

Епізод перший: Вогник

Я знову тут, стою по серед темряви. Ця пітьма густа як смола, затягує і відчувається кінцівками пальців, складно сказати… вона наче тепла або холодна як лід, густа та м’яка. Но тут щось не так, є хтось ще. Воно дивиться на мене, злими й голодними очима, чекає коли загублю пильність а потім з’їсть.

- Цього достатньо. Як бачу, результат так і залишився, ви приймаєте снодійне яке рекомендував?

- Так, но я все одно прокидався після цього кошмару. Воно на мене не діє, мені потрібно висипатись щоб працювати і таке безсоння починає заважати.

- Тоді нам потрібно спробувати інший спосіб, окотрій ви вільні після роботи?

- О сьомій двадцять п’ять, це якщо не затримують.

- Тоді можу вам запропонувати звичайну прогулянку, на скільки знаю прогулюватись до опівночі корисно для здоров’я та сну. А ще – лікар дістав з шухляди зелений та товстий зошит – я хочу щоб ти робив нотатки у цьому зошиті. Для записів, бо записувати свої думки гарніше, ніж тримати у себе в голові, я теж записую свої і сплю як вбитий.

- Дякую, але я не впевнений що зможу кожен день це робити.

- Всі ми починаємо щось робити, а потім забуваємо. Це справа звички, головне тримати цей зошит у полі зору. На жаль наш сеанс скоро закінчиться, тому скажу коротко: Вам треба проводити більше часу на свіжому повітрі, і робити нотатки.

- Добре і дякую вам.

- Це вам дякуватиму, до наступного тижня. – Доброю усмішкою, доктор проводив мене до коридору, як і в минулий раз нічого не змінилось.

Виходячи з будинку, у сіре та велике місто. Похмурі люди, проїжджаючи мимо машини, через хмарність не було видно сонце наче його і не існувало. «Треба більше гуляти – подумки дивлячись на людей – в парку робити нічого, можливо по вулицях міста зійде». Доводилось чекати у світлофора зелене світло, 55 секунд дає час на роздуми своїх дій. Но щось жовте на дорозі привернуло мою увагу, жовта брошура виділялась серед сірої маси. “Крамниця речей, де речі обирають хазяїна”. «Дивна назва, може тут написана адреса?» Після не великого огляду, знайшлась ця маленька адреса разом з пунктом призначення, зелене світло і всі люди наче по приказу почали рухатись хто куди. «Як зручно, ця крамниця не так далеко, лише за кілька перехрестя від мене», воно дійсно було поруч, ще попав під гарний інтервал світлофорів.

     Було приємно швидко добиратись, скоріше вдача була на моєму боці, з зовні ця крамниця виглядає маленькою і комфортною. В середині на диво навколо було багато місця, багато різних речей від маленьких брелків, до великого годинника.

- Добридень пане – привітався літній чоловік, він не був схожим на інших людей. Його щира усмішка була теплою та приємною. – Чимось допомогти? – з такою самою усмішкою спитав.

- Добридень, я просто подивитись.

- А, дивитись, якщо знадобиться допомога я з радістю підкажу.

Речі тут дійсно були чарівні, но коли підійшов до метронома щоб роздивитись, було ніби відчуття наче він був ворожий до мене.

            - А це правда, що речі обирають собі хазяїв?

            - Так, це правда, тут не ти обираєш а вони – з радістю він сказав – думаю зможу знайти щось для вас – з цими словами він пішов до підсобки – я правда кажучи, прибрав його з вітрини. Деякі люди хотіли придбати його, але забрати не вийшло, бо вона їх не обирала. – Коли він вийшов, тримав у руках керосинову лампу – Ось вона, коли я дістав її з неї був слабкий промінчик світла, думав вона чекала на вас – поставив її на вітрину.

            - Вона гарна, а скільки в неї палива?

            - Їй не потрібен керосин, вона сама може світити. Я знаю як це звучить, але я її неразу не заправляв но вона завжди світилася.

            - Якщо вона така особлива, то чому ви її продаєте?

            - Такі речі, вони не мають справжньої ціни, тому деякі з них віддаю даром. Впевнений, що вам вона потрібна більше ніж мені, як бачу вам потрібне її світло, я завдяки їй знайшов свій шлях і спокій.  

            - Який шлях мене чекає? І як ви змогли визначити, що вона мені потрібна?

            - Шлях обираєте ви, а на друге запитання відповім так: вам не вистачає теплого світла. Я помітив у вас цікавість, но за нашу розмову ви не усміхались або не посміхались. Нічого іншого вам більше сказати не зможу.

            - Гаразд, думаю щось новеньке у свій інтер’єр принесу, скільки вона коштує?

            - Ох, вона безкоштовна, можете її взяти а замість оплати можна сказати «Дякую»

Взявши цю лампу, я відчув щось не знайоме. Наче вона мені потрібна.

            - Тоді я її візьму до себе – сказавши це, коли сильно тримав її за ручку, зжав руку що відчув біль. – Дякую вам, до побачення.

            - Я тут свою роботу закінчив – з тією самою усмішкою провів мене до виходу.

Я почувався себе дивно коли ніс її додому, відчував на собі дивні погляди, або що стежать за мною. Но ні, всім було байдуже на мене, від цієї думки трохи заспокоївся. Коли прийшов додому, за вікном вже стемніло і в квартирі було темно. Мені не звикати, часто блукаю в потемки по квартирі, постійні вимикання електрики і звикаєш до відсутності світла, но сьогодні інший випадок. Не звично сидіти при світлі, але в темені не розгледіти її. «Звичайний антикваріат – роздивляючись уважніше – верхня частина не знімається і немає вентиля для регулювання гніту, тут взагалі гніту немає, що за маячня? – І як воно повинно працювати?» Після того як це сказав, вимикнули світло, і все стало тихо, наче все зупинилось. І цей морок, він не звично темніше ніж зазвичай, десь я його вже бачив но тут щось не так. Знаходитись тут приємніше і немає чужого погляду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍