Коли хтось тобі подобається, але ти не знаєш чи підходити Ви один одному, то відповідь дуже проста. Вам просто треба разом поїхати в будь-яку подорож. Подорож відразу покаже, хто насправді той, кого Ви хотіли бачити разом з собою усе своє Життя.

Вмилася. Одягнулася. Все, як робот. Як на автоматі. Перукарка вже чекає. Макіяж. Очі. Вії. Губки. Зачіска. І все це весілля суцільна дурість. А що далі? Темрява. Краще я б пила. Тоді не так все було і погано. Пила собі та й годі. Коханий мій, прийде, забери мене звідси! Від цих людей. Від цих обставин. Сама вина. Навіщо це все. Помстимося хотіла. Дурепа! Божевільна

- А може ми її на трьох "розпишемо", - запропонував Максим. - Андрій, ти як? Андрій, невисокий хлопець років двадцяти двох, почухав потилицю і знизивши плечима, нерішуче відповів. - Можна спробувати. Коротше я "за". Але треба хата. Не на вулиці ж. - Я проб'ю. - Нарешті подав голос третій хлопець, високий та худий. - Є в мене там одна квартира на

А тут таке. От він знов мене вибісив. Як хлопці пішли, то я потім усю свою злість на Олені й зірвала. Вона бідна і не зрозуміла чого я така. - Ти зла сьогодні, Наташа. Ти може захворіла. Чи в тебе ПМС? - Сама ти ПМС, — кажу. - Мене оці хлопці вибісили. Ходять тут усякі, а після них потім бруд. У нас тут лікаря, а не прохідний двір. Ні, ну, а що я їй казати буду. Що

Було усяке між нами. Що тут роботи з цього таємницю. То палке кохання з гарячими обіймами та пристрасними поцілунками, то постійні свари та якісь дивні непорозуміння. Ми так одного разу посварилися, що майже декілька місяців не бачились і не розмовляли один з одним. Та потім, зовсім нещодавно, ми знов помирилися і здається кохання спалахнуло з новою силою. І я був

Я тебе кохаю. Кохаю твої очі. Твої губи. Твоє обличчя. Твій носик. Волосся. Фігуру. Все-все, що в тобі є. Ми можливо і не так довго знайомі. Три місяці це не багато і не мало. Але я кохаю тебе. Вже давно і можливо безнадійно але. Але не завжди все буває тому, що ми того хочемо. І як що ні то, ні. Що тут поробиш. Та все одно, доки є хоч малесенький шанс, треба вірити

Але ж вона ще така дитина. Якби мені було десь, як їй. А з іншого боку, як би мені дійсно було як їй, то, мабуть, ні я, ні вона, один одному не сподобались. Коли мені було п'ятнадцять, мене тягнуло до дівчат, яки були старші за мене. Отож бо і воно. А ти дитина, дитина. Та ні. Все одно. Шість років це щось дуже нереальне, як не на мене. Чого я боюсь? Ми нічого такого

То як там на рахунок РАЦСу? Ще не передумав? - Посміхаючись, запитала в мене моя нова знайома. - Ні. Та на мою думку там зараз вже немає нікого. - От як бува. Я в білому. І сукню вже купувати не треба. Ця дівчина мені подобалося. Може на зовнішність вона не така гарна, як Аліна. А от характер. І це все, що вона зараз каже. І що посміхається замість того щоб

Ах, Настя, Настя. Біле волосся, сині очі. Що ж ти з собою зробила? А все через це кляте кохання. Жила собі дівчинка. Відмінниця. Вихована. Не п'є. Ні курить. Не гуляю. Родина гарна. Батько, мама, бабуся та кокер-спанієль Шаня. Заможна така родина. Настя взута. Одягнена. Нагодована. Все є. Все що душа побажає. І так вона жила собі тихо та скромно до своїх 16 років.