Колись ми втратимо все. Цілком усе. Це не буде повністю залежати від нас, але давайте відверто: наша частка провини у цьому буде. І коли перед нами повстануть люди, чиї лиця будуть огорнуті печалем, а тіло темною тканиною, ми їх не побачимо. Ми вже нічого не побачимо... окрім свого сну. Сну, який буде або кольоровим, або безбарвним.

Андрій, психолог, який пережив важку втрату сім'ї внаслідок аварії, намагається допомогти своїй пацієнтці Ользі, яка страждає від кошмарів після смерті свого чоловіка в пожежі. Через свою роботу з Ольгою, Андрій поступово відпускає власні травми, а Ольга знаходить сили жити далі, приймаючи свої спогади та біль як частину свого життя.

Коли кожного дня тобі дихають у шию, життя перестає приносити радість. Замість нього з’являється тернисте поле, яким люди йдуть, але дійти до кінця не зможуть: не кожен буде в силі протистояти новій реалії. Та бувають випадки, коли остання крапля вже настільки виїла мозок, що змушує з помірної ходи затятися лютим бігом.

Настали зимові свята, а я лежала в ліжку, розмірковувала про свої невдачі та вірила, що всі чогось досягають, окрім мене. Начитавшися різдвяних історій, я чекала, коли в моє життя прийде чудо та висмикне мене з туги. Минали дні, але магії не було. Аж раптом трапився випадок, який все перевернув.

Що робити, коли тобі сімдесят, ти нещодавно втратила коханого чоловіка, а у світі вирує пандемія та революція? Бігти, поки є сили та вистачає здоровʼя, бігти туди, де тихо та спокійно можна зустріти свій кінець. Так і вирішила Белана Крушельницька – та відправилася у Криволісся. Але Криволісся — таке село, де рівно ростуть дерева тільки для молодих. Замість тиші та

Було вже пізно... Навколо вже не було видно ліхтарів... Навколо темінь... Всередині - порожнеча... Вона вже не знала, куди йшла, ноги самі обирали собі дорогу... Знову подув холодний вітер, і змерзла дівчина, спіткнувшись об якийсь камінь, упала...

Історія натхненна реальними але на жаль дуже сумними подіями. Це історія чоловіка, який втратив всю свою сім’ю. З ним відбувається щось дивне і нереальне і від цього і сумно і моторошно і боляче одночасно. Але я думаю, що багатьом ця історія буде знайома. Коли ми пишемо або читаємо про важкі переживання, про біль і втрати, то частково відпускаємо те що пухлиною

Після двох років у притулку для сиріт, коли за півроку настає нове життя, дівчина отримує листа з пропозицією вступити до коледжу, куди вона не подавала заяви. Вирішивши, що це шанс розпочати нове життя, вона збігає з притулку і розповідає про все подрузі, з якою незабаром вступає в спір, складніший, ніж здавався на перший погляд.

Із кожним трапляються події, які незворотно змінюють життя. Моє зруйнувалось у 2022 році, коли я вперше почула слово «війна» наживо. Відтоді не було й дня, який б не тримав у страху. Новини, що надходили, ставали дедалі гіршими. Я припинила виходити з дому та вставати з ліжка, поки не зрозуміла, що далі так не можна. Ураз зібрала валізу, взяла пухнасту подругу на

Смерть завітала до маленької, невиліковно хворої дівчинки. Вона попередила малечу, що невдовзі забере її з собою і порадила попрощатися з тими кого дитина любить. Чи вистачить сили у дівчинки поговорити з мамою? Чи зможе малеча переконати маму в тому, що життя не зупиниться після гіркої втрати?