Джоан Роулінг - Шовкопряд, Джоан Роулінг

непокірливість і гнів, але Страйк бачив перші ознаки тюремної безнадії. Дві доби дали їй зрозуміти, що ані контролю, ані влади вона не має.

— Леоноро, нам треба поговорити про виписку з кредитної картки.

— Це не моя була картка,— відповіла вона; білі губи тремтіли.— ЇЇ завжди носив при собі Оуен, я брала її хіба зрідка, коли йшла до супермаркету. Він завжди мені давав готівку.

Страйк пригадав, що Леонора прийшла до нього в першу чергу тому, що закінчувалися гроші.

— Всі фінансові справи я лишала Оуену, бо він так хотів, але він був недбалий, не перевіряв рахунків, просто відсилав їх на свою роботу. Я йому вічно казала: «Та перевір їх, може, тебе хтось дурить»,— але йому те було байдуже. Він усе віддавав Орландо під малюнки, саме тому і на тому рахунку її малюнок...

— Забудьте про малюнок. Вочевидь, доступ до картки мав хтось ще, крім вас та Оуена. Поговорімо про кількох людей, добре?

— Добре,— покірливо промимрила Леонора.

— Елізабет Тассел керувала ремонтом у будинку на Тальгарт-роуд, так? Як за нього платили? Вона мала дублікат вашої кредитки?

— Ні,— відповіла Леонора.

— Точно?

— Точно, бо ми їй пропонували, але вона відповіла, що простіше вирахувати ці кошти з наступного гонорару Оуена, який він мав отримати. Він добре продається у Фінляндії, не знаю чого, але вони там люблять...

— Можете пригадати будь-які обставини, за яких Елізабет Тассел щось робила в тому будинку і мала доступ до вашої «візи»?

— Ні,— похитала головою Леонора,— такого не було.

— Гаразд,— сказав Страйк,— а можете пригадати — тільки не поспішайте — випадки, коли Оуен платив кредиткою за щось у «Ропер-Чарді»?

Леонора здивувала його відповіддю:

— Не те щоб у самому «Ропер-Чарді», але так, було. Там усі були. І я теж. Не знаю, два роки тому? Мабуть, що й менше... то була велика вечеря для видавців у Дорчестері. Мене з Оуеном посадили за стіл з молодшими працівниками. Денієл Чард і Джері Вальдгрейв сиділи аж ген далеко. Власне, там був тихий аукціон, ну знаєш, коли пишеш пропозицію на папірці...

— Так, я знаю, як воно відбувається,— відповів Страйк, стримуючи нетерпіння.

— То був якийсь благодійний фонд, який витягає письменників з тюрми. Оуен зробив ставку на відпустку в заміському готелі й виграв, і довелося просто там дати свою кредитку і все таке. Якась дівчина з видавництва, з таким кислим лицем, приймала оплату. Оуен їй дав картку. Я це пам’ятаю, бо він напився,— додала вона з тінню колишньої агресивності,— і заплатив аж вісімсот фунтів. Хизувався. Вдавав, що заробляє гроші, як усі.

— Він віддав картку дівчині з видавництва,— повторив Страйк.— Вона все внесла в термінал біля столика чи...

— В неї та машинка не працювала,— відповіла Леонора.— Вона забрала картку, а тоді повернула.

— Там ще були люди, яких ви впізнали?

— Майкл Фенкорт зі своїм видавцем,— відповіла вона,— в іншому кінці приміщення. Це він тоді ще не перейшов до « Ропер-Чарда».

— Вони з Оуеном розмовляли?

— Не думаю,— озвалася Леонора.

— Гаразд, а що...— почав Страйк і замовк. Досі вони не визнавали вголос існування Кетрин Кент.

— Його подружка могла взяти картку коли завгодно, правда ж? — спитала Леонора, ніби прочитавши його думки.

— Ви про неї знали? — спитав Страйк прямо.

— Поліція щось казала,— похмуро відповіла Леонора.— В Оуена завжди хтось був. Такий уже він. Чіпляв їх на літературних курсах. Я його за це гарненько лаяла. Коли сказали, що його... коли сказали, що його знайшли в мотузках...

Вона знову заплакала.

— Я зрозуміла, що то зробила жінка. Йому це подобалося. Заводило.

— Ви знали про Кетрин Кент до того, як про неї згадала поліція?

— Бачила ім’я в повідомленні в нього на телефоні, але він сказав, що то пусте. Сказав, то учениця. Завжди так казав. Завжди казав, що ніколи нас не покине — мене й Орландо.

Худою тремкою рукою Леонора витерла очі під старомодними окулярами.

— Але ви не бачили Кетрин Кент, поки вона не прийшла до вашого будинку і не сказала, що її сестра померла?

— А то вона була? — спитала Леонора, шморгаючи носом і витираючи очі манжетом.— Така товста, правда? Ну, вона могла скористатися його карткою, авжеж? Взяти з гаманця, поки Оуен спав.

Знайти і розпитати Кетрин Кент буде нелегко, подумав Страйк. Він був упевнений, що вона виїхала з квартири, ховаючись від уваги преси.

— Речі, які вбивця купив з цієї картки,— мовив він, змінюючи курс,— було придбано в інтернеті. У вас удома немає комп’ютера, так?

— Оуен ніколи їх не любив, користувався старою машинкою...

— Ви щось колись купували в інтернеті?

— Авжеж,— відповіла Леонора, і серце у Страйка впало. Він сподівався, що Леонора виявиться майже міфічним створінням: комп’ютерною цнотливицею.

— І де ви це робили?

— В Едни, вона дозволила мені скористатися її комп’ютером, щоб купити Орландо набір для малювання і не їхати по нього в місто.

Понад сумнів, скоро поліція конфіскує і розпатрає комп’ютер добросердної Едни.

За сусіднім столом жінка з поголеною головою і татуйованими губами почала кричати на охоронницю, а та наказала їй лишатися на місці. Леонора сахнулася від ув’язненої, коли та почала сипати лайкою і до неї пішла охоронниця.

— Леоноро, останнє питання,— підвищив голос Страйк, бо колотнеча за сусіднім столом сягнула крещендо.— Оуен щось казав про намір вирватися, поїхати у відпустку, коли йшов п’ятого числа?

— Ні,— відповіла вона.— Звісно, що ні.

Ув’язнену за сусіднім столом переконали заспокоїтися. Її гостя — так само татуйована, хіба трохи не така агресивна на вигляд — показала охоронниці у спину середнього пальця.

— Ви не пригадуєте — Оуен не казав, не робив чогось такого, з чого можна було виснувати, що він хоче поїхати на якийсь час? — наполягав Страйк, поки Леонора дивилася на сусідок великими, мов у сови, очима.

— Що? — неуважно перепитала вона.— Ні... він ніколи не попереджає... не попереджав... Просто йшов. Якщо він знав, що йде, чому не попрощався?

Вона заплакала, притуливши долоню до губ.

— Що буде з Додо, якщо мене триматимуть у тюрмі? — спитала вона, схлипуючи.— Една не буде за нею вічно приглядати. Вона не знає, як з нею бути. Вона лишила мавпочку вдома, а в Додо там були малюнки для мене...— (Кілька секунд