Джоан Роулінг - Шовкопряд, Джоан Роулінг

подивувавшись, Страйк вирішив, що вона говорить про плюшевого орангутанга, з яким ходила Орландо, коли він був у них у гостях).— Якщо мене звідси не випустять...

— Я зроблю так, що випустять,— озвався Страйк з більшою упевненістю, ніж відчував; та що поганого в тому, щоб дати їй якусь опору, допомогти протягнути наступну добу?

Час сплив. Страйк вийшов не озираючись, не розуміючи, що такого в цій Леонорі, зів’ялій і сварливій п’ятдесятилітній жінці з хворою донькою та безнадійним буттям, аж у нього вступила така затятість, така лють...

«Просто вона цього не робила,— прийшла проста відповідь.— Просто вона не винна».

Останніх вісім місяців клієнти один за одним відчиняли скляні двері з його іменем, і причини, які спонукали їх приходити, були на диво подібні між собою. Вони з’являлися, шукаючи шпигуна, зброю, засіб, щоб схилити чашу терезів на свій бік чи позбутися незручних зобов’язань. Вони приходили, шукаючи вигоди, прагнучи відплати чи розплати. Зрештою, вони хотіли грошей. Та Леонора прийшла тільки тому, що хотіла повернути чоловіка додому. Просте бажання, народжене втомою й любов’ю — коли не до блудного Квайна, то до доньки, яка за ним сумувала. І чистота цього бажання спонукала Страйка зробити все, що тільки можна.

Холодне повітря за межами в’язниці мало інший смак. Востаннє Страйк давненько вже був у місці, де виконання наказів складало кістяк повсякдення. Прямуючи в бік автобуса і важко спираючись на ціпок, він фізично відчував волю.

В кінці автобуса трійко п’яних дівчат в обручах з оленячими ріжками на головах виспівували:

They say it’s unrealistic

But I believe in you Saint Nick... [46]

«Чортове Різдво»,— роздратувався Страйк, загадавши про подарунки, які треба купити небожам і хрещеникам, чийого віку він не міг згадати.

Автобус грюкотів крізь сльоту й снігопад. У запітнілі вікна на Страйка блимали вогні усіх можливих кольорів. Насуплений, занурений у думки про несправедливість і вбивство, він легко відлякував кожного, кому могло б спасти на думку сісти поруч.

40

Be glad thou art unnam’d; tis not worth the owning.

Francis Beaumont and John Fletcher, The False One[47]

Наступного дня вікна офісу заліпив сніг з дощем. Опівдні прийшов бос міс Броклгерст — забрати докази її невірності. Невдовзі після того, як Страйк з ним попрощався, приїхала Керолайн Інглез. Вона поспішала забрати дітей зі школи, але була рішучо налаштована дати Страйкові картку нового джентльменського клубу «Золоте мереживо», яку знайшла в гаманці чоловіка. Обіцянка містера Інглеза триматися подалі від еротичних танцівниць, дівчат на виклик і стриптизерок була однією з умов примирення. Страйк погодився наглянути за «Мереживом» і подивитися, чи не піддався містер Інглез спокусі. Коли Керолайн Інглез пішла, Страйк був уже більш ніж готовий поласувати сандвічем, що чекав на нього на столі Робін, але не встиг і два рази вкусити, як знову задзвонив телефон. Знаючи, що термін професійного знайомства добігає кінця, клієнтка-брюнетка вирішила ризикнути і запрошувала Страйка на вечерю. Страйк, здається, краєм ока бачив, як Робін усміхається, ховаючись за сандвічем і монітором. Страйк спробував увічливо відхилити пропозицію, пославшись на велику кількість роботи, і врешті-решт сказав, що має подругу.

— Ти мені не казав,— вмить стала холодною брюнетка.

— Я уникаю змішувати приватне життя й професійну діяльність,— відповів він.

Брюнетка кинула трубку, не дослухавши його ввічливе прощання.

— Може, сходив би,— безневинно запропонувала Робін.— Щоб пересвідчитися, що вона заплатить.

— Та вже заплатить! — загарчав Страйк, надолужуючи втрачене і запихаючись сандвічем. Задзижчав телефон. Страйк застогнав і нахилився глянути, від кого повідомлення.

Шлунок заціпило.

— Леонора? — спитала Робін, яка бачила, як перемінилося його обличчя. Страйк з повним ротом сандвіча похитав головою. В повідомленні було всього три слова:

Дитина була твоя

Розійшовшись із Шарлоттою, Страйк не змінив номера. Забагато клопоту, зважаючи, що цей номер був у сотні знайомих по роботі. І це вперше за вісім місяців Шарлотта ним скористалася.

Страйк згадав застереження Дейва Полворта.

«Ну ти пильнуй, Діду, бо галопом примчить до тебе знов. Я не здивуюся, якщо її перемкне».

Сьогодні третє, нагадав він собі. Вона виходить заміж завтра.

Вперше за той час, що в нього був мобільний, Страйк пожалкував, що нема можливості дізнатися місцеперебування того, хто дзвонить. Вона це послала з замку Крой, щоб він пропав, у перерві між інспекцією канапок на столі й оглядом квітів у каплиці? Чи стоїть на розі Денмарк-стріт, поглядаючи на його офіс, як Піппа Міджлі? Утекти з розкішного й широко розрекламованого весілля — оце буде коронне досягнення Шарлотти, зеніт її кар’єри в царині хаосу й руйнації.

Страйк опустив мобільний у кишеню і глянув на другий сандвіч. Зрозумівши, що не дізнається, з якої причини Страйк так скам’янів, Робін зім’яла порожній пакет, кинула його у смітник і спитала:

— Ти сьогодні зустрічаєшся з братом, так?

— Що?

— Ти зустрічаєшся з...

— А, так,— кивнув Страйк.— Авжеж.

— У «Річковому кафе»?

— Так.

Дитина була твоя.

— А нащо?

Моя. Авжеж-авжеж. Якщо взагалі існувала.

— Що? — перепитав Страйк, наче тільки зараз розчувши, що Робін про щось питає.

— Що з тобою?

— Та все нормально,— відповів він, збираючись на думці.— Що ти в мене питала?

— Нащо ти йдеш до «Річкового кафе»?

— А. Ну,— сказав Страйк, потягнувшись до пакета з чіпсами,— шансів небагато, але я хочу поговорити зі свідками сварки між Тассел і Квайном. Хочу зрозуміти, чи він це відрепетирував, чи спланував власне зникнення.

— Ти хочеш знайти працівника, який там був того вечора? — спитала Робін, явно сповнена сумнівів.

— Саме тому я йду з Алом,— пояснив Страйк.— Він знає всіх офіціантів у всіх модних рестораціях Лондона. Всі діти мого батька знають.

Доївши, Страйк забрав каву до себе в кабінет і зачинив двері. По вікну знову пльопала сльота. Він не стримався і визирнув на замерзлу вулицю, наполовину чекаючи (сподіваючись?) побачити там її — чорне волосся хмарою здіймається над бездоганним блідим обличчям, ліщиново-зелені очі вмовляють, кличуть... але на вулиці не було нікого, крім незнайомців, що боролися з нещадною негодою.

То було з усіх боків божевілля. Шарлотта в Шотландії, і так набагато, набагато краще.

Пізніше, коли Робін уже пішла, Страйк надягнув італійський костюм, який Шарлотта подарувала йому рік тому, напередодні вечері в ресторані на честь його тридцятип’ятиріччя. Накинувши пальто, він замкнув двері квартири і по морозу пішов до метро, спираючись на ціпок.

З кожнісінького вікна його атакувало Різдво.