Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

— Я нічого не говорила тобі про візит дітей, — глузливо пояснюю я, — бо, по-перше, не була впевнена в успіху цього заходу. А по-друге... видався насичений тиждень, і ми з тобою весь час обговорювали гру і...

— Я зрозумів, що ти не обговорюєш зі мною свої справи, — імітує він насмішкуватість, немов хоче повторити за мною.

— Артуре, — у мене навіть руки опускаються.

— Цю розмову закінчено, — спокійно каже Резник. — А ось це не закінчено, звісно.

Він притискає мене до стінки й, звичайно ж, я не встигаю обуритися з приводу останніх слів. Він грається пальцями з чутливими точками на моїй шиї, і настільки бурхливий приплив мурашок викликає в мене легкий озноб. Раптово я міцно обіймаю Артура, сама не знаю чому, притискаючи до себе ближче всім тілом.

Він завмирає в моїх руках і вдавлює лоб у мою скроню і сплутане волосся.

— Я такої зарази, як ти, Шаповалова, ще не зустрічав, — пошепки відгукується він, явно нариваючись на чергові стусани.

— Не знаю, на що ти злишся, але не злися, мій улюблений хокеїст, — теж пошепки відповідаю я.

Резник похмуро сміється, різко опускаючи голову.

— Я ніколи не злюся на тебе, зайчихо. Це біда прям.

— Неправда, але гаразд.

Я залишаюся стояти трохи засмучена, бо Артур одразу ж іде, навіть як слід не попрощавшись.

Ближче до ночі стає очевидним, що я даремно хвилювалася щодо матчу. "Скалозуби" виграють, а капітан знову лютує в третьому таймі. Капітан же команди-супротивника отримує жахливу травму. Уся хокейна секція Твіттера називає це "холоднокровним убивством", але такий підсумок очікуваний.

Мені просто не подобається, що це все холоднокровно.

Потім з'ясовується, що варто було хвилюватися про пресконференцію, а не про матч.

Я дивлюся трансляцію на дивані напівтемного будиночка, і за виразом обличчя тренера Олівера бачу, що в нього в голові блукають такі самі думки.

Неприємність вилазить за неприємністю, але ж мало що віщувало біду.

Спочатку Коваленко вибовкує зайве й усій команді доводиться витягати хокеїста зі створеного ним же самим болота. Замість адекватної реакції Юра зеленіє, а потім починає хамити журналістам. Що вони там підмішують цим хокеїстам — що в будь-якій незрозумілій ситуації вони починають грубіянити всім підряд?

Потім одна жвава журналістка береться за провокаційні запитання і все закінчується її наїздом на Резника:

— Виходить, до капітана "Скалозубів" ніхто не приходить на матчі? — невинно зсуває вона брови.

Господи, що це за запитання? Мене починає хвилювати підтекст цих безглуздих натяків. Як вона взагалі перескочила на це запитання?

— А що, хтось спеціально приходити має? — несподівано басить Марк у мікрофон. — Королева Британії може, а? Що за запитання, сорян, я не врубаюсь.

Багато хто сміється, коли на запитання нарешті відповідає Резник:

— Мені ось учора сказали, що вже зареєстрували п'ятий фан-клуб імені мене, — посміхається він досить хижо. — Чорт, це тепер виглядає так, ніби я стежу за всім цим лайном, так? Скажу чесно, іноді гуглю таке, особливо коли треба пригадати щось зі свого життя, бо всі ці сайти ведуть детальний облік. — Артур навмисно продовжує говорити серйозно і смішки навколо не вщухають. — Тож, я готовий посперечатися, що хтось все-таки приходить на матчі.

— Та весь стадіон приходить! — вигукує Єремєєв, який зазвичай відмовчується.

Більшість присутніх голосно сміються, але навіть через цей гамір чується чіткий чоловічий голос.

Його слів не розібрати, і я випрямляюся на дивані, стискаючи телефон міцніше в руках, бо до довгого столу з гравцями та тренером виходить Вадим Резницький.

— Може, я приходжу, — надзвичайно спокійно вимовляє чоловік, з такою самою манерою, як і в його молодшого брата.

І виймає пістолет.

Я підхоплююся на ноги, не відриваючи погляду від того, що відбувається, а найголовніше — від обличчя Артура. Він дивиться прямо на брата, не кліпаючи.

І навіть коли до Вадима кидаються люди, навіть коли інші гравці зриваються з місця, навіть коли в колишнього хокеїста забирають зброю, Артур продовжує сидіти й просто безпристрасно дивитися.

— Та я себе хотів пристрелити, — кривляться губи Резницького-старшого в усмішці. Він намагається вирватися з хватки охоронців, але очевидно, що робить це тільки вдавано. — А не тебе, зірко.

Мені здається, Вадим продовжує посміхається, коли його відводять. Трансляція пресконференції обривається, і в мене вистачає нервів і терпіння почекати лише дві хвилини перед тим, як ослаблими пальцями набрати Артура.

Він передзвонює мені трохи пізніше.

— Я скоро буду, — одразу ж кидає Резник.

— Артуре, — схвильовано починаю я, — Артуре, може, я приїду за тобою? Або... Як скоро ти будеш?

— А що з голосом? — несподівано різко і суворо вимагає він відповіді. — Та годі, дурня. Буду дуже скоро, прямо зараз.

До моменту його прибуття я опрацьовую манеру поведінки в майбутньому. Потрібно контролювати питання, що провокують. Не так уже й важливо з'ясовувати зараз, що саме там сталося. Ключове — це розслабити його і допомогти.

Голос Резницького-старшого все ще стоїть у вухах. Яким тоном він звертався до брата... Зі мною він зовсім по-іншому розмовляв. Колишній хокеїст дійсно ненавидить молодшого брата.

Я застигаю в коридорному отворі, коли Артур зачиняє за собою двері. Ледь на рівному місці не спотикаюся, коли помічаю, що він примудрився отримати дорогою нашу доставку.

І це після того, як його брат з'явився на пресконференції з пістолетом і був затриманий.

— Судячи з ваги, вони щось не доклали, — невдоволено починає Резник. — Напевно, твою кришку для цієї бадді в піч. Вона ж має важити не менше за основний посуд.

Господи.

Йому доводиться відкласти коробку вбік, коли я намагаюся обійняти масивні плечі.

Артур підіймає мене в повітрі, але я скуто втискаюся в нього для заспокійливих дотиків, а натомість його жаркий і сухий рот знаходить нову вразливість у мене на шиї.