Зигмунт Мілошевський - Безцінний

й інших. Але мудрий приятель пояснив мені, що я не маю з цим нічого спільного. Мартіна вабило зло, і він хотів віддатися йому повністю. Залишок людяності, що дрімав у ньому, вимагав виправдання, і я мала бути тим виправданням.

— Мудрий приятель.

— Стен. Єдиний, який у мене був. Будеш другим, якщо ми нічого собі не навигадуємо.

— Сумніваюсь.

— Це добре.

Кивнув головою з розумінням. Не знав, чи ця відповідь йому подобається, чи ні. Зненацька, без будь-якої причини, спокійного різдвяного ранку, майор Анатоль Ґмітрук, сидячи в затишному, сповненому запахом кави приміщенні, відчув дивну, безпідставну тривогу. Раптове пронизливе передчуття скорої смерті, ніби хтось вирішив поінформувати його заздалегідь, щоб устиг зробити останній дзвінок, прочитати молитву й заплатити внесок за телевізор. Якусь мить не міг дихнути.

Вирішив, що це все через цей плейліст, сказав Лізі, щоб швидко допивала каву, заплатив, і вони вийшли на вкритий снігом ринок.

Одягалися під одну з найпрекрасніших, але й найгнітючіших рокових балад. Дейв Мастейн попрощався з ними словами з листа помираючої людини до друзів: These are the last words I’ll ever speak and they’ll set me free…

5

Докторка Зоф’я Лоренц і Кароль Бознанський провели різдвяний ранок, винагороджуючи себе за довгі місяці очікувань. Спочатку обережно, а коли вдалося випровадити батьків до костелу, — енергійніше.

— Що тоді власне сталося у столітньої секс-бабусі? — запитав, коли зробили перерву. — Виявилося, що ви родичі?

Повернувся на бік. Однією рукою підпер голову, другою м’яко креслив знак нескінченності довкола її грудей.

— Якщо так, то мушу визнати: в тебе добрі гени. Серйозно.

— Ти одночасно пеститимеш мені груди й розповідатимеш про столітню бабусю в підгузках?

— Я хотів, щоб ти знала, що ти будеш вабити мене навіть тоді, коли матимеш сто років. Це, мабуть, добра новина?

— Зараз це мене влаштовує. Можемо встати з ліжка на хвилину?

За чверть години, згідно з найкращими традиціями своєї патріархальної родини, панна Зоф’я викладала печеню на тарілки, а пан Кароль намагався увімкнути стародавній комп’ютер з кінескопним монітором синьо-сірого трупного кольору, що стояв на старому столику для швейної машинки у передпокої.

— Я розповідала тобі про свого діда?

— Про цього? — Кароль показав на кольоровий знімок, що висів у передпокої. Старий чоловік, лисий, із сивуватими вусами й задерикуватим блиском в очах тримав на колінах хлопця з розбишацьким поглядом, який щосили стискав у руці плюшевого кролика. Цим хлопцем була Зосенька Лоренц, яка тоді зовсім не була схожа на дівчинку.

— Так, про цього. Це дід Войтек, наша галузь, тобто історія мистецтва. До війни навчався у Львові, потім був у підпіллі, потрапив до Аушвіца і там сидів, здається, півтора року. Завжди носив довгі рукави, не хотів, аби люди запитували про номери. Сім’я витягла його з табору, потрапив до Кракова і там мешкав до кінця війни. Потім хотів повернутися до Львова, але Львова не було, тож поїхав найближче, куди було можливо, до Перемишля. І тут провів решту життя, викладав історію в ліцеї. Помер якраз перед виборами в червні вісімдесят дев’ятого.

— На що хворів?

— Тобто? — Лоренц обернулася через плече.

— Біля нього ціпок, спертий на крісло.

— А, то якась воєнна рана. Одна нога в нього майже не згиналася. Незважаючи на це ходив зі мною в гори, уявляєш? Гарний, мудрий чоловік.

— Яка воєнна рана?

— Уявлення не маю.

— А що робив у Кракові після табору?

— Теж не маю уявлення.

— А чим займався раніше як історик мистецтва? Наукова праця, викладання, музейництво?

— Чесно? Не знаю. Мені було дванадцять років, коли він помер, не запитувала. Був дідусем, який брав мене в гори і смажив мені яєчню на пательні, я це обожнювала. А ще він узяв мене у Краків до Чарторийських. Показав порожні рами, перший розповів історію про Рафаеля в такий спосіб, наче це була пригодницька історія. Тепер я думаю, що завдяки цьому я роблю в житті те, що роблю. Ці порожні рами — мабуть, одне з найголовніших переживань із мого дитинства. Хочеш заливної риби?

— Так! — озвався з ентузіазмом.

Обернулася, здивована його реакцією, це ж була всього-на-всього заливна риба, непогана, але не більше. Одначе йшлося не про рибу, Каролеві вдалося виграти боротьбу з допотопним комп’ютером, у кімнаті пролунав давно не чутний звук dial-up модема, писк і пікання навпереміну з модульованими шумами і тріском.

— А зараз тебе це не наштовхує на певні думки? — спитав. — Що твій дід до війни перебуває поряд із Ашкеназі, під час війни робить невідомо що й зазнає поранення невідомо як, і врешті розповідає цю дивовижну історію про загубленого Рафаеля? А коли ти починаєш його шукати, раптом звідусіль з’являються посланці таємних держав, щоб тебе ліквідувати.

— Наштовхує, — відповіла. — А ти думаєш, навіщо ми тут?

Він вважав, що вона хотіла відвідати батьків і відновити з ними близьке спілкування.

— Маю поговорити з батьком. Що ти там перевіряєш взагалі?

— Хочу глянути на одну сторінку. З нами це ніяк не пов’язане.

Його цікавило, скільки Сильвія Серединська зібрала на свою операцію. Цікавість мусила трохи почекати, оскільки висилання даних через dial-up зв’язок нагадувало народження надзвичайно великого немовляти надзвичайно дрібного жінкою.

У замку клацнув ключ, і всередину зайшло рум’яне від морозу та вітру подружжя Лоренців, які, побачивши Кароля, враз засяяли, ніби їхній блудний син знайшовся після двадцяти років поневірянь.

— Синку, вітаю, я не думав, що цей брухт вдасться оживити.

— Не хотілося шукати інтернет-кафе, а треба було подивитись одну річ.

Зосин батько здивовано глянув на нього, ніби підозрював, що це такий собі жарт або глузування.

— Ага. А ти не міг на Айпаді? Він лежить на газетах біля канапи.

Кароль глянув у бік Зосі, але його майже наречена нахилилася над кухонним столом, і він бачив лише її спину. Тому зиркнув на пані Лоренц, яка зняла шубу й тепер скидала чоботи.

— Не ганьбися, Тадзю, адже молодь зараз має кращий інтернет у годинниках, ніж ти у своєму Айпаді трирічної давності. А я вам кажу, що найкращий браузер у телевізорі. Більші літери, бо очі вже не ті.

6

Ярослав Жвірко стояв у передпокої зі спакованою сумкою в руці й нервово переступав з ноги на ногу. Його кохана дружина, зазвичай сповнена поблажливості, чуйності й тепла, за професією і покликанням вихователька дитсадка, схрестила руки на грудях і затулила своїм тілом двері.

— Я не жартую. Пройдеш через ці двері й одразу можеш телефонувати мамі, щоб вона тебе прийняла назад. Іди, тільки з дітьми попрощайся.

— Рибонько…

— Рибоньки тобі треба, це факт. Щоб сиділа в акваріумі, плавала від