Зигмунт Мілошевський - Безцінний

стінки до стінки і замість говорити тільки писочком ворушила. Але я тобі ніяка не рибонька, а Банда з Коссобудзьких з Хжанова, і глянь на мій писочок, щоб усе достоту зрозумів і щоб потім у суді не казав, що я неясно висловилася. Пройдеш через двері — повертаєшся до мами.

— В якому суді?

— Цивільному. Коли я забиратиму право опіки над дітьми.

Зойкнув.

— Але ж я попереджав…

— Про що попереджав? Що у вас зустріч на свята, то я думала, що йдеться про вихідні, про якийсь день між Різдвом Христовим і Новим роком. Але у перший день свят? На Різдво хочеш покинути сім’ю, щоб лапатися з цими божевільними? А може, ти, Яреку, якийсь педераст?

— Вандзю…

— У жодному разі.

— Але ж ти знаєш, що в ложі… — на слово «ложа» фиркнула так сильно, що заглушила його слова, — … що в нас відбуваються урочисті зустрічі через кожні двісті тридцять два дні. Це не моя провина, що саме зараз випадає. Я ж попереджав.

Ванда з Коссобудзьких з Хжанова, нині Жвірко, тільки знизала плечима.

Не дуже добре уявляв собі, що робити. Вийти не міг, залишитися теж не міг, адже був головою ложі, певно, всі пройшли через таке саме пекло, щоб сьогодні з’явитися, він не міг їх підвести.

— Потім поїдемо на два дні кататися на лижах, — сказав нарешті.

Це був постріл у десятку, лижі діяли на Ванду як наркотик; відколи випав перший сніг, щонайменше раз на тиждень спускалася в підвал і притулялася до своїх дощок, а вечорами набридала всім розповідями, звідки з’їде, як з’їде, які елементи відпрацює і що з’їсть на схилі гори.

— Куди? — спитала ніби байдуже.

— На Яворину.

— Не знайдемо місця в Криниці.

Відчував, що шалька терезів поволі схиляється на його бік.

— Не тільки знайдемо, а ще й задарма. Мій приятель, пардон, коханець з ложі, має базу відпочинку неподалік від підіймача. Який, мабуть, заповнений, але приятель колись мені казав, що ми могли б зупинитися в його службовому помешканні, він прямо після зустрічі має їхати до родини в Тарнув.

Мовчала.

Вирішив спокійно зачекати на вердикт.

— І ти два дні опікуватимешся дітьми з ранку до ночі й навіть не писнеш, коли я їздитиму, сидітиму в спа або читатиму Каміллу[94].

— Не писну.

Подивилася на нього довгим суворим поглядом і знехотя ступила крок убік.

— Котися. Завтра найпізніше о дванадцятій-назад, потім міняю замки.

7

Віктор Лоренц сидів у своєму улюбленому кріслі, величезну чашку з кавою поставив собі на бочкуватий живіт.

— У діда були свої дивацтва, — неохоче відповідав на розпитування власної доньки. — Наприклад, після війни він ніколи не виїжджав з Польщі. Пам’ятаєш наші поїздки до Італії та Хорватії? Запрошував його поїхати з нами, це було невдовзі після смерті бабці. А він упирався руками й ногами, дуже нервувався.

— Чому?

Віктор Лоренц приречено зітхнув, наче спогади про дивацтва його батька були для нього прикрі.

— Твердив, що тільки тут він у безпеці.

— Тут, тобто в Перемишлі?

— Тут, тобто в Польщі. На Заході на нього могла чигати якась небезпека. Не забувай, будь ласка, що він багато пережив під час війни, ті жахіття мали залишити на ньому слід. Іноді в мене складалося враження, що аж надто сильний слід, ну, розумієш, жуки в голові. Великі таємниці, теорії змови.

— Якісь конкретні?

— Що ти, все як у цих навіжених правих радикалів. Я знаю, але не можу сказати, бо це надто страшно й таємно. Типова балаканина параноїка. Запевняв, що це заради моєї безпеки.

Зоф’я присіла біля батька. Забрала в нього чашку з живота й поставила поряд на підлогу. Знала, що батько є майстром тримання різних речей на животі, але все одно не могла на це дивитися. Весь час боялася, що кава розхлюпається.

— Тату, подумай, навіть якщо це здавалося тобі божевіллям і балаканиною параноїка. Щось конкретне ти пам’ятаєш? Може, повторювався якийсь елемент? Можливо, був якийсь документ? Може, якась пам’ятка?

Віктор Лоренц нахилився по чашку, сьорбнув кави і поставив її назад на живіт.

— Він був схиблений на Рафаелі, листувався на цю тему з якимись істориками, але ти це знаєш, я дав тобі всі його записки, в яких немає абсолютно нічого, що не було б усім відомо. Перед смертю він трохи відкрився. Розповів мені про табір, жахливі історії. Ніби нічого, чого б ми не знали, але я зрозумів, що в нього це весь час стояло перед очима, всі оті смерті. Він знав Кольбе[95].

— Справді?

— Справді. Вибачався, що не розповів раніше, хотів, але це для нього було надто важко. Говорив також про свою рану. Офіційною версією завжди було те, що це сліпа німецька куля. Я сумнівався, бо не вірю у випадкові кулі, які влучають у колінну чашечку точнісінько так, як кулі з пістолета мафіозі. Але була війна, різні кулі свистіли. Ну й виявилося, що я мав слушність. Це не була випадкова куля, а, якщо тільки дідусь не фантазував, якісь порахунки розвідок. Взагалі виявилося, що це справа не воєнна, а повоєнна. Ще раз наголошую, що я чув це від старого на смертному ложі, біс його знає, що в нього в голові діялося. Не вгадаєш, хто його підстрелив.

— Американці.

Віктор Лоренц здригнувся і в останній момент схопив чашку, що перехилялася.

— Звідки ти знаєш?

— Ти не хочеш цього знати.

— Ага, таки правду кажуть, що божевілля успадковує кожне друге покоління.

— Тату, прошу тебе. Я справді зараз не можу.

— Я впевнений, що це задля моєї безпеки.

Лоренц подумала, що задля його та маминої безпеки вона взагалі не повинна була сюди приїздити.

— Я знаю, як це звучить, але так. Заради твоєї безпеки. Дідусь говорив іще щось? Будь ласка, це може бути дуже важливо.

Батько задивився у вікно, ще не було третьої, але вже починало по-зимовому смеркатися.

— Тату?

— То були його останні слова, я не хотів тобі казати, ти й так схиблена на тому Рафаелі. А то була дурниця, справжня дурниця.

— Благаю, тату, видуши з себе.

— Він сказав, що коли вже Польща буде вільна, то я повинен комусь переказати… Зоею, це справді не має сенсу.

— Що переказати?

— Що Рафаель у безпеці в Бурштиновій кімнаті.

8

Четверо латвійських туристів зустрілися ввечері у Кракові в невиразному готелі «Шопен» біля Могильського рондо.

Ліза з Анатолем у подробицях розповіли, що знайшли на Санта-Катаріні, яка зараз називалася Святою Катаріною, показали знімки «театральної зали» з нішами для картин і картушами з ініціалами митців — за