Зигмунт Мілошевський - Безцінний

умови, що вони правильно розгадали задум графа. Лоренц одразу розшифрувала подвійне ТА як Айдукевича і Аксентовича, але із TLM була так само безпорадна, як вони. Швидко по пам’яті зробила список, що де є, і вирішила, що Ашкеназі купив у Мілевського тільки картини зарубіжних митців і таємничого TLM. Усі інші автопортрети були в музеях або приватних колекціях, деякі зникли й були у списку втрат, найціннішим із них був Геримський.

— Я бачила всі, — мовила вона. — В оригіналі або в репродукціях. Автопортрет Матейка був однозначно найкращий з них, і якщо Ашкеназі його не взяв, а не взяв, бо його купив у Мілевського Національний музей у Варшаві, то не думаю, що він спокусився на кримського. Хіба що чисто з емоційної причини, може, сам граф наполягав, аби Ашкеназі взяв його улюбленого художника. Можна також припустити, що він міг купити інші полотна. Можливо, Мілевський зробив собі спеціальну залу для автопортретів, але десь мав тримати решту картин, і ми не знаємо точно, що серед них було. Пригадайте Ренуара з Нью-Рошелл. Пригадайте чорний локомотив. Автопортрети можуть бути лише частиною нашої таємничої колекції.

Тиснули на неї трохи щодо TLM, але, як і Ліза, крім Тулуз-Лотрека, нічого не придумала, і так само, як і Лізі, це їй здавалося надто надуманим. Прикрикнула на них і звеліла заспокоїтися.

— Це щось очевидне, ніякого шифру, ніякої таємниці, — сказала вона. — Шкода часу, це однаково що годину витріщатись на одне слово в кросворді. Треба відпустити, будь-якої миті у когось вирине в голові й ще будемо сміятися, як це очевидно.

Зоф’я з Каролем розповіли про зустріч з Ольгою Бортник і про те, як Генрик Ашкеназі у формі офіцера СС викрав свої власні картини, а потім уже після війни надсилав їй листівки з в’язниці. Зоф’я розповіла також про сімейні одкровення, про підстреленого американцями діда і його слова про Рафаеля в Бурштиновій кімнаті. Коли всі вже розповіли те, що мали розповісти, в невеликій готельній кімнаті запала тиша, яку переривав лише шум автівок і трамваїв, які проїжджали широкою вулицею за вікном.

Анатоль на мить сховав обличчя в долонях.

— Просто супер, — озвався. — Чи це мені тільки здається, чи знову замість того, щоб знайти відповіді, нам вдалося поставити кілька нових запитань? Не знаю, як ви, але з мене годі. З такими темпами ми можемо провести наступні п’ять років у потягах і задрипаних готелях, ганяючись від чутки до чутки. Чи зараз знову поділимося на групи, щоб шукати могили Гемара і Тетмаєра? Дивитися, чи там немає зашифрованих вказівок, що лежать у захованих у трунах срібних скриньках? І ще Бурштинова кімната, Святий Грааль усіх хворих на голову шукачів скарбів. Я міг очікувати цього від початку. Чиновниця з Міністерства культури і чувак з Феррарі, тільки харцерів бракує.

— Міністерства закордонних справ, — машинально виправила Лоренц. — І не нарікай, бо марнуєш наш час. Ліпше послухайте, що я надумала. Це безперервно крутилося у мене в голові протягом двох днів…

Кароль багатозначно мугикнув, а коли всі на нього подивилися, кілька разів відкашлявся, вдаючи, що прочищає горло.

— Граф Мілевський колекціонує полотна великих польських художників, а під час перебування з кримським у Франції в дев’яностих роках дев’ятнадцятого століття додає до колекції картини світових художників. Ядром його колекції є написані на його замовлення автопортрети, для яких він будує спеціальну залу в своєму палаці на острові. У двадцяті роки граф, уже на смертному ложі, починає продавати свою колекцію, і з якихось невідомих нам причин право першості у придбанні випадає Генрику Ашкеназі, молодому здібному фінансистові зі Львова.

Зробила коротку паузу, щоб напитися води. Ніхто не озвався.

— Генрик купує ці перлини, везе свою колекцію до Галичини і там тримає в Підгірцях, де картини стають свідками того, як Ашкеназі спокушає зовсім не зацікавлену мистецтвом львівську красуню, панну Ольгу Бортник. Наближається війна, Ашкеназі, за словами коханої, ховає свої скарби в резиденції, і дуже вдало, оскільки їх вдається зберегти протягом півтора року радянської окупації. А потім приходять німці і все змінюється. Змінюється від того моменту, коли Ашкеназі одержує листа від свого приятеля Маріана Гемара.

— А де тоді був Гемар? — запитав Кароль.

— У Лондоні. Працював у Міністерстві інформації і документації разом із нашим шукачем викрадених пам’яток Каролем Естрейхером. І тепер уявімо собі двох великих патріотів, Гемара і Естрейхера, які вірять, що лише культура та її надбання можуть гарантувати існування нації. Вони знають від кур’єрів про те, що виробляє Ганс Франк у Генерал-губернаторстві, знають про масштаб знищень і крадіжок. Не можуть цьому запобігти, але намагаються думати про перспективу. Розраховують на те, що війна колись закінчиться, що можна буде повернути національні скарби.

Виголошуючи промову, Зоф’я ходила туди-сюди по маленькому приміщенню й енергійно жестикулювала. Коли її погляд на мить зустрівся з поглядом Анатоля, помітила в його очах неприхований подив. Вказала на майора, щоб він докінчив почату нею думку.

— А вчинки ворога найкраще контролювати за допомогою шпигуна в його оточенні.

— Браво, майоре. А кому ж найліпше пасує роль шпигуна, як не інтелігентному та спритному космополітові, який добре обізнаний з німецькою культурою, говорить німецькою краще за пересічного німця і на додачу володіє схованими в підвалі безцінними творами мистецтва, які може відкрити і тим самим заслужити вдячність і довіру губернатора, який любить мистецтво?

— Звучить непогано, — повільно вимовив Кароль. — Але наскільки я розумію, єдине, що підтверджує твою теорію, це розповідь Бортник про Генрика у формі СС?

— Ні, мій любий. Найкраще мою теорію підтверджують листівки, які ти теж тримав у руках. Ти повинен здогадатися, хто в сорок першому в чорному мундирі вистежував твори мистецтва для Ганса Франка, в сорок шостому сидів на Монтелюпіх, а потім зник.

— Це неможливо, — поміркувавши, мовив Кароль. — Мабуть.

— Це логічно. Схоже на те, що Генрик Ашкеназі якимось чином став Вільгельмом-Ернстом Палез’є, радником Ганса Франка і його правою рукою у справах, пов’язаних із мистецтвом. Пам’ятаймо, що це були інші часи, фотографії всіх не були загальнодоступними. Гансові Франку запропонували прислати з Варшави для допомоги в грабунках компетентного чиновника, власне Палез’є. Наші мали якось дорогою їх підмінити. Франк чекав на німця, який розумівся на мистецтві, і він отримав німця, що розумівся на мистецтві. До того ж такого, який одразу знайшов йому справжній скарб. Настільки цінний, що про всяк випадок Франк не похвалився знахідкою в Берліні. Ця теорія в іншому світлі пояснює факт, що в 1945 році Палез’є співпрацював з американцями в Німеччині, що він зокрема видав