Данило Туптало - Житія Святих - Жовтень, Данило Туптало

водою трохи напоїв її. Мучитель побачив, що Кирило напоює водою мученицю, подумав, що він християнин є (так воно й було), відтак мечем його повелів посікти, і усічений був блаженний Кирило — пішов до Господа прийняти мзду свою за чашу холодної води, якою в ім'я Христове напоїв Христову мученицю. Свята ж, водою охолоджена, трохи спочила й молилася, говорячи: "Не залиш мене, Боже, Спасителю мій!" Ігемон же повелів відрізати язика її. Свята ж сказала: "Хоча й язика мені відріжеш, кровопивце беззаконний, але серце моє не перестане волати до Господа; Господь же того, хто мовчанням молиться, ліпше послухає". Взяв, отож, слуга кліщі, вклав у вуста її і, витягши вельми язика їй, відрізав. Весь же люд закричав, досаджуючи й дорікаючи ігемонові за таке люте й нелюдське мучительство. Ігемон же, роз'ятрившись на людей, повелів виволокти святу за місто і відсікти мечем чесну її голову. І так завершила подвига мучення свята і достохвальна великомучениця Христова Анастасія. Святе ж її тіло без поховання було покинуте на з'їжу звірам та птахам, але, за Божим промислом, залишилося ними не зачеплене. Коли ж настала ніч, явився ангел блаженній стариці Софії і повелів узяти тіло святої Анастасії, яке лежало в полі за містом. Вона ж, захопивши чисте полотно, вийшла із монастиря і не знала, куди іти. Помолилася упадливо до Бога й пішла, Богом керована. Дійшла до місця, де лежало кинуте святе тіло духовної її дочки. Тоді, любо цілуючи і численними слізьми, як водою, омиваючи його, сказала: "Улюблена дочко моя, яку я у безмов'ї та трудах виховала, в пості та молитвах, у дівстві та цнотливості берегла, повчаючи страхові Божому і святій його любові, солодка дочко моя, за яку я завше уболівала, "поки образ Христа не відбився" на тобі; дякую тобі, що послухала ти мене, убогої матері своєї, і здійснила ти бажання моє. Не марно трудилася біля тебе — постала-бо ти перед Женихом своїм у шлюбному одінні непорочного дівства свого, прикрасившись кров'ю своєю. Молю-бо тебе нині не як дочку, а як матір і пані мою: хай буде утвердження старості моєї твоїми до Бога молитвами, і поминай мене, веселячись із Господом. Коли ж повелить відійти від тлінного мого тіла, умоли Його благість, щоб милостивий був до гріхів моїх".

Так плачучи, гадала, що має чинити, сама ж бо була вже немічна, ледве могла з палицею ходити і не мала сили ані взяти й понести святого її тіла, ані там поховати, і печалилася, не знаючи, що робити. І тут, за промислом Божим, прийшли якихось двоє незнайомих їй чоловіків, чесні на вигляд, добрі в бесіді, християни ж вірою. Вони, знайшовши старицю, як плакала над тілом, допомогли їй і, зібравши відсічені вуди, руки й ноги, які туди із міста викинені були, і святу голову до тіла на місце своє приладнавши і полотном обвивши, понесли на певне осібне й чесне місце і там, співаючи надгробних пісень, поховали багатоцінного того скарба, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа.

У той-таки день житіє преподобного отця нашого Аврамія-затворника і блажєнної Марії, анепсії його

Блаженний цей Аврамій народився від доброчесних батьків, з юності в церкві вправлявся і, Божественних Писань у насолоду наслухавшись, повчився із них. Батьки любили його вельми і примушували одружитися, він-бо не хотів. Безліч разів принуджували вони його, щоб пойняв жінку, тож, не бажаючи, повинувався волі їхній. Відбувся шлюб, і на сьомий день, коли сидів він у світлиці зі жінкою, раптово засяяла, як світло, в його серці благодать Божа, і, вставши, пішов із дому, нічого нікому не сказавши, — Бог його наставляв. Вийшов із міста і далі як за два поприща знайшов порожню хоромину, тож, зайшовши, поселився в ній із веселощами серця і віддався спасінню своєму, славлячи Бога.

Сумували батьки його з родичами про те, що сталося, і пішли шукати всюди блаженного. Після сімнадцяти днів знайшли його, як молився у келії Богові і, побачивши його, здивувалися. Блаженний же рече до них: "Не дивуйтеся, але прославте Бога-Чоловіколюбця, що збавив мене від марнотного світу, і моліте Господа за мене, щоб подав мені до кінця понести благе ярмо, що його сподобив мене прийняти. І покиньте мене: нехай поживу тут безмовно заради любові Божої і звикну творити волю Його". Вони-бо, побачивши несхитну волю його, сказали: "Амінь". І молив їх блаженний, щоб не утяжували його, приходячи, і, зачинивши двері, залишив мале віконце, через яке їжу приймав, і так жив, служачи Богові. Просвітився-бо помисел його благодаттю, і багато досяг у доброму житті у повстримності великій, у смиренні, у цнотливості та любові. Пройшла щодо нього слава повсюди, і всі, хто чув, приходили побачити його і діставали користь од нього — дано-бо йому було слово премудрості, і розуму, і втіхи. Трапилося ж померти батькам блаженного Аврамія по десяти роках, відколи він відійшов, і залишили йому численні маєтки. Він же, не бажаючи залишати молитов своїх та безмовності, умолив одного знайомого друга, щоб роздав усе злидарям і, так учинивши, пробував без печалі — було-бо старання блаженного, щоб не пристав розум його до земних речей, і через це нічого не зібрав на землі, тільки одну ризу, і волосяницю, і посудину, з якої звик їсти чи пити, і рогозину, на якій спочивав. Проздовж усіх літ іноцтва свого не змінив правила, п'ятдесят-бо років у іноцтві пробув з великим старанням до Бога і з любов'ю.

Було серед навколишніх сіл одне село вельми велике, в якому від малого до великого всі еллінами були, і не знайшлося нікого, хто зміг би їх навернути до Бога. Посилалися від єпископа країни тієї численні пресвитери та диякони, які не відвернули їх від зваби ідольської, не могли-бо витерпіти скорботи, що мали від них. І багато чорноризців покушалися щодо цього не раз і, нічого не досягши, відкидалися від них.

Одного дня сидів єпископ зі своїми кліриками і згадав блаженного Аврамія, та й каже: "Не бачив я за життя свого такого досконалого в усякім добрім ділі і добровгодного мужа, як пана Аврамія". Відповіли йому клірики: "Так, владико, раб є Божий і досконалий інок". Єпископ же мовить до них: "Хочу його поставити священиком у селі тому еллінському, терпінням-бо своїм та любов'ю зможе серце їхнє прихилити до себе й наверне їх до Бога". І зібрався тоді із кліром та й пішов до нього. Прийшли туди, і, привітавшися, почав єпископ говорити йому про