Айзек Азімов - Фундація та Земля

— Здогадайтеся!

— Земля…

— Так. Те, що всі нам наполегливо розповідали, — цілковита правда. — Тревіз махнув рукою в бік екрана, де виднівся нічний бік Землі, який затуляв сонце. То було щільне чорне коло на фоні зоряного небо, обведене розірваною помаранчевою лінією.

— Це помаранчеве і є радіація? — спитав Пелорат.

— Ні. Лише переломлене в атмосфері сонячне світло. Якби атмосфера не була настільки хмарною, коло було б насичено помаранчевим. Ми не бачимо радіації. Різноманітне випромінювання, навіть гамма-промені, поглинає атмосфера. Однак воно створює вторинне випромінювання, відносно слабке, але комп’ютер його визначає. Воно досі невидиме для ока, але комп’ютер може виробити фотон видимого світла для кожної часточки чи хвилі випромінювання, яку отримує, і штучно забарвити Землю. Дивіться. — І чорне коло засяяло тьмяним плямистим синім.

— Наскільки вона радіоактивна? — негучно спитала Блісс. — Достатньо, щоб стверджувати, що там не може існувати людського життя?

— Будь-якого життя, — відповів Тревіз. — Планета для нього непридатна. Остання бактерія й останній вірус давно зникли.

— Ми можемо її дослідити? — спитав Пелорат. — Я маю на увазі, у скафандрах.

— Кілька годин, перш ніж захворіємо на незворотну променеву хворобу.

— Тоді що нам робити, Ґолане?

— Робити? — Тревіз глянув на Пелората з тим самим відсутнім виразом. — Знаєте, що я хочу зробити? Я хотів би відвезти вас і Блісс разом із дитиною назад на Гею і назавжди лишити там. Тоді я хотів би повернутись на Термінус і віддати корабель. Після того — піти у відставку з Ради, що дуже порадувало б мера Бранно. А відтак я хотів би жити на свою пенсію і дозволити Галактиці бути, як вона забажає. Чхати на План Селдона, на Фундацію, на Другу Фундацію чи на Гею. Галактика може сама обрати собі шлях. Це буде вже після мене, а чому мене хоч трохи має обходити, що буде колись?

— Ґолане, ви ж це не серйозно, — квапливо мовив Пелорат.

Тревіз задивився на нього, а тоді повільно видихнув.

— Ні, не серйозно, але ох, як би мені хотілося вчинити точно так, як я щойно вам змалював.

— Неважливо. Що ви робитимете?

— Триматиму корабель на орбіті Землі, відпочину, подолаю шок від усього цього й подумаю, що робити далі. От тільки…

— Що?

— Що я зможу робити далі? — випалив Тревіз. — Що ще шукати? Що ще можна знайти?

Розділ двадцятий

Світ поблизу

1

Чотири прийоми їжі поспіль Пелорат із Блісс бачили Тревіза лише під час них. Решту часу він проводив або в кабіні пілота, або в себе у спальні. Під час їди він мовчав. Стискав губи і їв мало.

Однак протягом четвертої трапези Пелоратові здалося, ніби незвична серйозність на Тревізовому обличчі розвіялася. Пелорат двічі прочищав горло, ніби готувався щось сказати, але потім змінював думку.

Нарешті Тревіз підвів на нього погляд:

— Ну?

— Ґолане, ви… ви все продумали?

— Чому ви питаєте?

— Ви здаєтеся менш похмурим.

— Я не менш похмурий, але я справді роздумував. Активно.

— Можна дізнатися, що про саме?

Тревіз кинув швидкий погляд на Блісс. Вона уважно зосередилася на своїй тарілці, зберігаючи обережне мовчання, наче була впевнена, що Пелорат у цій чутливій ситуації дізнається більше за неї.

— Блісс, вам теж цікаво? — спитав Тревіз.

Вона на мить підняла очі.

— Так. Звісно.

— Ми знайшли Землю? — вередливо копнула ніжку столу Феллом.

Блісс стисла плече малої. Тревіз не звернув на ту уваги.

— Ми мусимо почати з основного факту. Всю інформацію щодо Землі в різних світах було знищено. Це мусить підвести нас до неминучого висновку: на Землі щось приховано. Однак за спостереженнями ми бачимо, що Земля смертельно радіо­активна, тож будь-що на ній приховано автоматично. На планету ніхто не може сісти, а із цієї відстані, майже біля зо­внішніх меж магнітосфери, ми нічого не знайдемо, якщо не завдамо собі клопоту наблизитися ще.

— Ви можете бути в цьому впевнені? — тихо спитала Блісс.

— Я провів удосталь часу за комп’ютером, аналізуючи Землю всіма способами, на які він і я здатні. Там нічого немає. Ба більше, я відчуваю, що там нічого немає. То чому тоді дані щодо Землі було стерто? Те, що там приховано, мабуть, приховано майстерніше, ніж будь-хто може уявити, і люди не мають гаяти на цю конкретну затію час.

— Можливо, на Землі і справді щось заховали, коли вона ще не була настільки небезпечно радіоактивною, щоб запобігати відвідинам, — припустив Пелорат. — І тоді народ Землі міг боятися, що хтось прилетить і знайде це, чим би воно не було. Тоді ж Земля намагалася знищити інформацію про себе. А зараз ми маємо справу з відлуннями тих непевних часів.

— Ні, я так не думаю, — мовив Тревіз. — Здається, інформація з Імперської Бібліотеки на Тренторі зникла доволі нещодавно. — Раптом він обернувся до Блісс. — Я не помиляюся?

— Так я/ми/Гея зрозуміли з неспокійного розуму другофундатора Гендібала, коли він, ви і я зустрічалися з мером Термінуса, — твердо мовила Блісс.

— Тож що б там не було приховано, мусить і досі там бути, і досі має бути шанс це відшукати, попри радіоактивність Землі.

— Як це можливо? — стривожено спитав Пелорат.

— Поміркуйте. Що як того, що було на Землі, на ній більше немає, а його звідти забрали, коли зросла радіаційна небезпека? Однак хоч таємниця більше й не на Землі, може бути так, що якби ми знайшли її, то змогли б здогадатися, куди забрали цю таємницю. Якби це було так, розташування Землі все одно б довелося приховувати.

— Тому що, якщо ми не можемо знайти Землю, — знову запищала Феллом, — Блісс каже, що ви відвезете мене назад до Джембі.

Тревіз обернувся й сердито на неї глянув, а Блісс глухо мовила:

— Я казала, що це може статися, Феллом. Поговоримо про це пізніше. А зараз іди до себе в кімнату й почитай, чи пограй на флейті, чи займися чимось іще. Ходи-ходи.

Невдоволено насупившись, Феллом пішла з-за столу.

— Але як ви можете таке казати, Ґолане? — спитав Пелорат. — Ми тут. Ми знайшли Землю. Ми здатні тепер встановити, де можна заховати це щось, якщо не на Землі?

Тревізові знадобилась якась мить, щоб упоратися з хвилею роздратування, яку спричинила Феллом. Тоді він відповів:

— Чому б і ні? Уявіть, що радіація на поверхні Землі поступово зростала. Населення поступово зменшувалося б через смерть та еміграцію, і таємниці, у чому б та не полягала, загрожувала б дедалі більша небезпека. Хто лишиться її захищати? Зрештою її довелося б перенести до іншого світу, інакше Земля втратила б від неї користь, якою б та не була. Підозрюю, її вагалися переміщувати і, ймовірно, це відбулося більш-менш останньої миті. А тепер, Янове, пам’ятаєте старого на Новій Землі, який протуркав вам вуха своєю версією історії Землі?

— Монолі?

— Так, він. Хіба він не казав, що залишки населення Землі привезли на ту планету?

— Хочете сказати, старий друже, що те, що ми шукаємо, зараз на Новій Землі? І це щось привезло туди останніх землян, які