Айзек Азімов - Фундація та Земля

Феллом підняла заплакане обличчя на Блісс, і голос її затремтів, коли вона похитала головою і відповіла:

— Я хочу Джембі.

У болісному співчутті Блісс обійняла малу.

— Ох, Феллом, як би мені хотілося, щоб ви з Джембі знову зустрілися. — І зненацька вона збагнула, що теж плаче.

8

Зайшовши, Пелорат так їх і знайшов. Застиг на півдорозі й запитав:

— Що сталося?

Блісс відсторонилася й попорпалася в пошуках невеликої серветки, щоб витерти очі. Похитала головою, і Пелорат одразу ж перепитав із більшим занепокоєнням:

— Але що сталося?

— Феллом, — мовила Блісс, — просто відпочинь трохи. Я подумаю, як можна трохи все для тебе покращити. Не забувай, я люблю тебе так само, як любив Джембі. — Вона схопила Пелората за лікоть і квапливо вивела його з кімнати, примовляючи: — Нічого, Пеле. Нічого.

— Це через Феллом, так? Вона досі сумує за Джембі.

— Жахливо. І ми нічого не можемо із цим удіяти. Я можу казати їй, що люблю її, і це щиро так. Як можна не любити таку розумну та ніжну дитину? Страхітливо розумну. Тревіз вважає її надто розумною. Знаєш, вона свого часу бачила Бандер — або ж споглядала голографічне зображення. Однак цей спогад її не зворушує: вона каже про це доволі прохолодно і буденно, і я можу це зрозуміти. Їх пов’язував лише той факт, що Бандер належали володіння, які мали належати Феллом після того. Ніяких інших стосунків.

— Феллом розуміє, що Бандер — її батько?

— Її мати. Якщо ми погодилися вважати Феллом жінкою, то й Бандер теж.

— Хай там як, люба Блісс, чи знає Феллом про їхню спорідненість?

— Я не знаю, чи розуміє вона це. Вона може розуміти, але ніяк цього не виказувала. Однак, Пеле, вона дійшла логічного висновку, що Бандер мертва, бо її осяяло, що деактивація Джембі мусила бути наслідком втрати живлення, а якщо живлення постачала Бандер… Мене це лякає.

— Чому, Блісс? — замислено перепитав Пелорат. — Це все ж таки лише логічний висновок.

— Із цієї смерті можна зробити ще один логічний висновок. На Солярії, з її ізольованими косміками-довгожителями, смерті мають бути нечисленні й дуже далекі. Досвід природної смерті для будь-кого з них мусить бути обмеженим, солярійська дитина віку Феллом, мабуть, узагалі її не бачила. Якщо Феллом продовжить думати про смерть Бандер, вона почне ставити сама собі запитання, чому Бандер померла, а той факт, що це сталося, коли на планеті були ми, чужинці, точно приведе її до очевидних причини та наслідку.

— Що ми вбили Бандер?

— Це не ми вбили Бандер. Пеле. Це я.

— Вона не може про це здогадатися.

— Але мені доведеться їй про це сказати. Її й так дратує Тревіз, а він є очевидним керівником експедиції. Вона спри­йме як належне, що це саме він спричинив смерть Бандер, а як я можу дозволити Тревізові терпіти несправедливі звинувачення?

— Яке це має значення, Блісс? Дитина нічого не відчуває до своєї батьматері. Лише до свого робота, Джембі.

— Однак смерть матері означала й смерть робота. Я майже зізналася, що відповідальна за це. Відчувала сильну спокусу.

— Чому?

— Щоб пояснити це по-моєму. Щоб заспокоїти її, випередити відкриття, до якого вона сама неминуче дійде в процесі розмірковування, який складеться так, що не покаже жодного виправдання.

— Але виправдання було. То був самозахист. Ми могли всі померти за якусь мить, якби ти не діяла.

— Я б так і сказала, але не змогла змусити себе пояснити. Я боялась, що вона мені не повірить.

Пелорат похитав головою і зітхнув.

— Гадаєш, було б краще, якби ми її не брали із собою? Ти через це дуже засмучена.

— Ні, — сердито відказала Блісс, — не кажи так. Я була б нескінченно засмученішою, якби зараз сиділа тут і пам’ятала, що ми покинули невинну дитину, якій загрожувала безжальна страта через те, що вчинили ми.

— Так заведено у світі Феллом.

— Пеле, не повторюй хід думок Тревіза. Ізоляти дозволяють собі погоджуватися з такими речами й більше про них не думати. Однак Геї належить зберігати життя, а не знищувати його чи сидіти, склавши руки, доки його знищують. Ми всі знаємо, що будь-який різновид життя постійно мусить добігати завершення, щоб інше життя могло тривати, але ніколи не марно і не безцільно. Наскільки б неуникною не була смерть Бандер, з нею доволі важко змиритися, а зі смертю Феллом було б узагалі неможливо.

— Так, гадаю, ти маєш рацію. І хай там як, я при­йшов поговорити не про Феллом, а про Тревіза.

— А що з Тревізом?

— Блісс, я хвилююся за нього. Він чекає, доки можна буде визначити більше фактів про Землю, і я не певен, що він здатен витримати напругу.

— Я за нього не боюся. Гадаю, розум у нього здоровий і стабільний.

— В усіх нас є свої межі. Послухай, планета Земля тепліша, ніж він очікував, — так він мені сказав. Підозрюю, він вважає її занадто теплою для життя, хоча очевидно намагається переконати самого себе, що це не так.

— Можливо, він має рацію. Можливо, вона справді не надміру тепла для життя.

— Також він визнає, що тепло цілком може походити від радіоактивної поверхні, але в це також відмовляється вірити. За день чи два ми будемо достатньо близько, щоб істина стала беззаперечною. Що як Земля справді радіоактивна?

— Тоді йому доведеться із цим погодитися.

— Але… Не знаю, як це сказати чи як описати ментальними термінами. Що як у його розуму…

Блісс зачекала, тоді криво всміхнулася:

— Відмовить запобіжник?

— Так. Відмовить запобіжник. Чи не варто було б тобі його якось посилити? Так би мовити, тримати його рівним і під контролем?

— Ні, Пеле. Я не вірю, що він аж такий крихкий, і Гея має тверде переконання, що в його розум не можна втручатися.

— Але в тім-то й річ. У нього є ця дивна «правота», чи як ви її називаєте. Шок від того, що весь його задум зійде нанівець у мить, коли, здавалося б, добігав успішного завершення, може й не знищити його мозок, але знищить ту «правоту». Це дуже незвична властивість. Хіба вона не може також бути незвично крихкою?

Якусь мить Блісс міркувала. Тоді знизала плечима:

— Що ж, можливо, я за ним нагляну.

9

Наступні тридцять шість годин Тревіз невиразно помічав, що Блісс, і трохи Пелорат, насідали йому на п’яти. Та все ж це не було геть незвично на такому тісному кораблі, як їхній, і йому було про що думати, крім цього.

Тепер же, сидячи за комп’ютером, він усвідомлював, що вони стоять просто у дверях. Тревіз підвів на них неуважний погляд і дуже тихо спитав:

— Ну?

— Ґолане, як ви? — доволі ніяково поцікавився Пелорат.

— Спитайте в Блісс. Вона годинами на мене витріщається. Напевно, колупається в моєму мозку. Хіба ні, Блісс?

— Ні, — незворушно відповіла та, — але якщо відчуєте, що вам потрібна моя допомога, можу спробувати. Хочете, допоможу?

— Ні, навіщо? Дайте мені спокій. Обоє.

— Будь ласка, — мовив Пелорат, — скажіть нам, що