Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

Це не виявилося надто складно. Історія не любить дурнів. А у розпорядженні екіпажу зорельоту були прилади, які вимірюють рівень інтелектуального поля.

Не всякий геній проб'ється до слави. Але прибульці розуміли інтелект як суму здібностей: розумових і психологічних, що дозволяють їхньому носію досягти високого становища в суспільстві. Виміряний у такий спосіб «інтелект» служив достатньою гарантією майбутньої кар'єри людини.

Зрозуміло, всі чинники враховувати було неможливо. Деякі підлітки з найвищими коефіцієнтами гинули від нещасного випадку. Інші потрапляли в ситуації, що ламають навіть їх, уроджених лідерів.

Але прибульці вели відбір із запасом. За рік через Острови проходила майже тисяча підлітків. Їх створили умови. Розкривають усі сторони особистості. Страх і відвага, кохання та ненависть… Один відмовлявся від будь-якої співпраці з прибульцями, інший ставав шпигуном. Хтось встановлював на своєму острові диктатуру, а хтось правил знизу, непомітно, тихо.

На Островах велася Гра із привабливою та бажаною метою. Були правила - частиною необхідні, що зводять гру до поєдинків розуму і волі, а не накачаних м'язів. Ну, а заборона дивитися вгору на заході сонця пояснювалася двояко. По-перше, у момент перемикання імітатора з денного на нічний режим роботи на мить ставав помітним купол полігону. По-друге… Дуже багато говорила про людину спроба обійти заборону. У всі часи та на всіх планетах збурювачами спокою ставали ті, хто не боявся дивитися нагору.

Фізичні можливості гравців зрівнювала і зброя — імітаційні мечі, що гострі лише від бажання власника. Вольовий слабак з таким мечем міг перемогти атлетично складену рохлю.

Минали роки. Десятиліття. Зв'язку з Лотаном не було. А Гра йшла. На Сорока островах продовжували вмирати підлітки.

Мандруючи у Всесвіті пошуковий зореліт Лотана знайшов планету Земля…

6. ПРАВО ПОВЕРНУТИСЯ

Ми мовчали. Екскурсовод не ворушився, сидів у кріслі, відкинувши пташине обличчя. Відпочивав?

— То що ж, ми всі майбутні знаменитості? - Запитав Тимур.

Інга глянула на нього і сказала сумно, задумливо:

— Великий полководець Тимур…

- Великий художник! - відрізав він. Пояснив: — Я малювати любив… дуже.

— Які ви… гади… — раптом сказав Толик. Він уже прийшов до тями і сидів на підлозі поряд з моїм кріслом. — Ну гаразд, хочете нас завоювати… Нісенітниця, тупість… Але це було, завжди було на Землі. А ось змушувати дітей вбивати одне одного.

Це прозвучало незвично, тим більше від Толіка. Ми ніколи не визнавали себе дітьми. Ми так хотіли бути дорослими… А людина стає дорослою, коли перестає цього хотіти.

- І це було, - спокійно відповів Екскурсовод. - Завжди. У всі часи. Діти билися один з одним, завойовуючи місце під сонцем. Діти вбивали одне одного — не завжди фізично, найчастіше духовно. Життя давало їм зброю, час встановлював правила і вчив їх порушувати. Ми лише взяли на себе роль господарів Життя та Часу. Вона не надто приємна, ця роль. Наші правила жорсткіші — але вони чесніші. Ми обираємо тих, хто придатний для нас. А ваші правителі обирають тих, хто їм потрібен. Завжди. У всі часи.

— Але ж там ми не вбивали! - Закричав Толик. - У нас не було мечів!

- Були. І справжні… Мечі з клинками зі слів та вчинків. Адже вони теж вбивають, ці мечі.

- Екскурсовод, - тихо сказав я, встаючи з крісла. — А ти ж розумніший, ніж хотів вдавати.

Він також підвівся. Пір'я на обличчі прибульця почало стовбурчитися.

- Ти теж, командире людей. Ти вмієш любити і ненавидіти, у цьому твоя сила. А я лише знавець… мови та людей. Хто вміє змінювати поведінку.

— Де гіперперехід на Землю, чепура? — з люттю промовив я. - Де?

- Гіперперехід гасне після припинення подачі енергії, - повільно відповів він.