Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

штани. І так, лише в солом’яному капелюсі і в коротеньких трусах, старий продерся заростями, вийшов на галявину, де жили християни, а там щось мавпоподібне, розхристане, збігло зі сходинок хижки, — Пантачо! — обійняло його, — знову мариш? — і пробелькотіло щось незрозуміле йому на вухо, — ти знову одурманив себе зіллям, навіть говорити не можеш, пусти мене. В Пантачі були безтямні очі, ниточки слини текли з рота. Дуже збуджений чимось, він махав руками, вказуючи на хижки. Старий побачив на терасі шапру. Вона стояла нерухомо, шия та руки в неї були прикрашені разками коралів і браслетами, обличчя розмальоване.

— Вони втекли, доне Акіліно, — врешті видушив із себе Пантача, поводячи очима. — А хазяїн лютує, зачинився там, уже місяць, як не хоче виходити.

— Він у себе в хижці? — спитав старий. — Пусти мене, я повинен з ним поговорити.

— Хто ти такий, щоб мені вказувати, — крикнув Фусія. — Вертайся назад, нехай той тип віддасть гроші, відвези мене на Сантьяго, хочу померти між людей, яких я знаю.

— Ти повинен почекати до ночі, — почав наполягати Акіліно. — Коли всі заснуть, я відвезу тебе до тієї баржі, де відвідувачів змушують митися, і там той тип візьме тебе. Ну, не дурій, Фусіє, спробуй зараз трошки поспати. А може, хочеш щось з’їсти?

— Так як ти зі мною тепер поводишся, так само будуть зі мною поводитись і там, — сказав Фусія. — Зовсім мене не слухаєш, сам усе вирішуєш, а я повинен тебе слухатися. Це моє, а не твоє життя, Акіліно, я не хочу, не покидай мене в цьому місці. Змилуйся хоч трохи, старий, повернімося на острів.

— Навіть коли б я й хотів, я не зміг би цього зробити, — заперечив Акіліно. — Проти течії, та ще ховаючись, до Сантьяго довелося б плисти не один місяць, а в нас немає вже ані газоліну, ані грошей. Я привіз тебе сюди по дружбі, щоб ти вмер серед християн, а не як поганин. Послухай мене, поспи трохи.

Тіло Фусії утворювало ледве помітний горбок під напнутою аж до підборіддя ковдрою. Москітна сітка закривала лише половину гамака, довкола панував страшенний розгардіяш, валялися консервні бляшанки, лушпиння, гарбузові пляшки з рештками масато, недоїдки. Стояв жахливий сморід, роїлися хмари мух. Старий торкнув Фусію за плече і, почувши хропіння, потрусив гамак обома руками. Повіки Фусії розклепилися, дві розжарені вуглини його налитих кров’ю очей впали на обличчя Акіліно, потім згасли, знову загорілись, і так кілька разів. Фусія підвівся на ліктях.

— Дощ захопив мене якраз посередині протоки, — сказав Акіліно. — Я весь змок.

Він зі злістю викрутив сорочку й штани, повісив їх на шнур москітної сітки. Надворі й далі лило, тьмяне світло спадало на калюжі й попелясте болото галявини, вітер далі атакував дерева. Час від часу похмуре небо прояснював кольоровий зигзаг, а за кілька секунд гримів грім.

— Ця хвойда втекла з Ньєвесом, — простогнав Фусія, не розплющуючи очей. — Ці паскуди утекли, Акіліно.

— А що тобі до того? — спитав Акіліно, рукою витираючи собі тіло. — Зрештою краще бути самому, аніж у поганому товаристві.

— Мені ця хвойда непотрібна, — відповів Фусія. — Але мене заїдає, що вона втекла з лоцманом. Ще заплатить мені за це.

Так само з заплющеними очима Фусія повернув голову, плюнув, — дивися, куди плюєш, чоловіче, — і підтяг собі ковдру аж до рота, — мало в мене не влучив.

— Скільки місяців ти не приїжджав? — прохрипів Фусія. — Чекаю на тебе цілу вічність.

— Багато маєш товару? — спитав Акіліно. — Куль каучуку? Шкір?

— Нам не пощастило. — Фусія скривився. — Ми натрапляли лише на порожні селища. Цього разу не маю товару.

— Таж ти не міг зрушити з місця, де вже тобі було нишпорити сельвою, — сказав Акіліно. — Померти серед своїх людей! Ти думаєш, що уамбіси залишилися б з тобою? Вони б утекли при першій нагоді.

— Я міг віддавати накази з гамака, — мовив Фусія. — Хум і Пантача повели б їх туди, куди б я звелів.

— Не кажи дурниць, — заперечив Акіліно. — Хума вони ненавидять і лише завдяки тобі досі не вбили. А Пантача вже несповна розуму від тих своїх відварів; він ледве розмовляв, коли ми поїхали. Всьому кінець, друже, не обманюй себе.

— Вигідно продав? — спитав Фусія. — Скільки грошей привіз?

— П’ятсот солів, — відповів Акіліно. — Не кривись, те добро не коштувало більше. Але що ж сталося, ти вперше не маєш товару?

— В цьому краю вже нічого не здобудеш, — сказав Фусія. — Ці собаки тепер пильнують, ховаються. Поїду десь далеко, хоча б і до міст, але дістану каучук.

— Лаліта забрала всі твої гроші? — спитав Акіліно. — Залишила тобі щось?

— Які гроші? — Фусія скорчився ще дужче, притримуючи ковдру біля рота. — Про які гроші ти кажеш?

— Про ті, які я тобі увесь час привозив, Фусіє, — нагадав старий. — Про твої злодійські гроші. Я знаю, що ти їх ховав. Скільки в тебе залишилось? П’ять тисяч солів? Десять тисяч?

— Ані тобі, ані будь-кому іншому вони не дістануться, це моє і лише моє, — відрізав Фусія.

— Не викаблучуйся, бо й так світ не милий, — сказав Акіліно. — І не дивись на мене такими очима, мене цим не злякаєш. Краще відповідай.

— Вони або надто мене боялись, або надто квапилися, тому що забули їх у мене забрати, — мовив Фусія. — Лаліта знала, де я їх ховаю.

— А може, вони просто пожаліли тебе, — висловив припущення Акіліно. — Може, подумали: він і так приречений, самотній, залишимо йому хоча б гроші, нехай втішається.

— Краще було б, якби ці собаки забрали у мене все, — прошепотів Фусія. — Якби не було тих грошей, то твій тип не згодився б мене взяти. А в тебе добре серце, старий, ти не покинув би мене, відвіз би назад на острів.

— Ну ось, нарешті ти вже трохи заспокоївся, — сказав Акіліно. — Знаєш, що я зроблю? Посічу трохи бананів і зварю їх. Вже завтра ти їстимеш як християнин, це буде твоє прощання з поганською кухнею.

Старий засміявся, розлягся в порожньому гамаку і, відштовхуючись ногою, почав гойдатися.

— Коли б я був твоїм ворогом, то мене б тут не було, — додав він. — Ті п'ятсот солів я міг би залишити собі. Я був певний, що цього разу ти не матимеш товару.

Дощ заливав терасу, глухо барабанив по покрівлі, а теплий вітер надимав москітну сітку, немовби то тріпотів крилами білий лелека.

— Можеш так не закриватися, — сказав Акіліно. — Я вже знаю, що в тебе шкіра з ніг злазить, Фусіє.

— Ця хвойда розповіла тобі про москітів? — пробурмотів Фусія. — Я розчухав собі ноги, ну вони й загноїлись, але тепер уже загоюються. Ті собаки думають, що