Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Не змінюй тему, — мовив Акіліно. — З твоїми ногами справді краще?

— Дай мені ще трохи, старий, — попросив Фусія. — Там ще залишилося?

— Візьми мою миску, я більше не хочу, — сказав Акіліно. — Щодо їжі я трохи подібний до уамбісів, щоранку, як тільки прокидаюся, січу собі трохи бананів і варю.

— За островом я сумуватиму більше, ніж за Кампо Гранде, ще більше, ніж за Ікітосом, — промовив Фусія. — Мені здається, що острів — це єдина моя батьківщина. Навіть за уамбісами сумуватиму, Акіліно.

— За всіма будеш сумувати, лише не за своїм сином, — вколов його Акіліно. — Чи тобі байдуже, що Лаліта взяла його з собою?

— Може, це не мій син, — махнув рукою Фусія. — Може, та сучка…

— Ну годі, мовчи, я знаю тебе вже стільки років, і ти мене не надуриш, — урвав його Акіліно. — Скажи правду, як твої ноги? Краще чи гірше?

— Не говори зі мною таким тоном, — закричав Фусія. — Лайно. Не дозволяю.

Це прозвучало непереконливо, його голос перейшов у виття.

Акіліно зліз із гамака, підступив до нього. Фусія затулив собі долонями обличчя, увесь зіщулився.

— Друже, мене нема чого соромитися, — прошепотів старий. — Дай-но я подивлюсь.

Фусія не відповідав, Акіліно підняв краєчок ковдри. Фусія лежав без чобіт, і старий дивився на його голі ноги, вчепившись нігтями у ковдру, насупивши лоб і відкривши рот.

— Мені дуже прикро, Фусіє, але вже час, — квапив його Акіліно. — Ми повинні їхати.

— Ще трошки, старий, — пробелькотів Фусія. — Дай мені вогню, я викурю цигарку, і ти відвезеш мене до того типа. Лише десять хвилин, Акіліно.

— Кури швидше, — сказав старий. — Той тип, напевне, вже нас чекає.

— Дивися все, — проскиглив під ковдрою Фусія. — Навіть я не можу звикнути. Поглянь вище.

Він зігнув ноги і, знову випроставши їх, скинув ковдру на долівку. Тепер Акіліно міг бачити охлялі стегна, пахвину, полисілий лобок, маленький шматочок м’яса, що колись був членом, і живіт, з якого шкіра ще не злізла. Старий квапливо нахилився, підняв ковдру, накрив хворого.

— От бачиш, бачиш? — заплакав Фусія. — Бачиш, Акіліно, я навіть уже не чоловік.

— Він також обіцяв мені, що даватиме тобі цигарки, коли ти забажаєш, — мовив Акіліно. — Пам’ятай, як тільки припече, то попроси в нього.

— Я хотів би померти зараз, цієї миті, — сказав Фусія, — так раптово, щоб нічого не відчути. Ти загорнув би мене в ковдру і підвісив би на дереві, як роблять уамбіси. Тільки ніхто б не приходив щоранку по мені плакати. З чого ти смієшся?

— З того, як ти вдаєш, ніби куриш, а сам не затягуєшся, бережеш цигарку, щоб розтягти час, — зауважив Акіліно. — Ми ж туди однаково попливемо, що тобі з тих двох хвилин, чоловіче?

— Як же я туди попливу, Акіліно? — заскиглив Фусія. — Це дуже далеко.

— Тобі краще вмерти там, аніж тут. — Старий був непохитний. — Там тобою опікуватимуться, а хвороба перестане поширюватись, я знаю такого типа, який за ті гроші, що ти маєш, візьме тебе, не питаючи про жодні документи.

— Ми не допливемо туди, старий, мене схоплять на річці.

— Присягаюся, що допливемо, — пообіцяв Акіліно. — Навіть коли б нам довелося плисти тільки вночі й пробиратись тільки протоками. Але потрібно відпливати вже сьогодні, щоб ані Пантача, ані уамбіси нас не бачили. Ніхто про це не повинен знати. Лише там ти відчуватимеш себе в цілковитій безпеці.

— А поліція, а солдати, старий? — спитав Фусія. — Хіба ти не бачиш, що всі мене шукають? Не можу звідси навіть носа вистромити. Надто багато людей хочуть мені помститися.

— Сан-Пабло це таке місце, де тебе ніколи не шукатимуть, — запевнив старий. — Навіть якби й знали, що ти там, то не пішли б шукати. Але ніхто не дізнається.

— Старий, старий, — заплакав Фусія. — Ти добрий, благаю тебе, ти ж віриш у бога, зроби це, заради бога, Акіліно, спробуй мене зрозуміти.

— Я тебе чудово розумію, Фусіє. — Акіліно встав. — Але вже давно посутеніло, я повинен тебе врешті відвезти, бо тому типові набридне нас чекати.

Знову ніч, земля м'яка, ноги вгрузають аж по кісточки, і знову ті самі місця: берег, стежка, що звивається між гасієндами, маленький гайочок ріжкових дерев, піски. Ходи сюди, Тоньїто, щоб з Кастілії нас не побачили. Пісок сипле безжалісно, накрий її ковдрою, одягни на неї свій капелюх, нехай трохи нахилить голівку, бо в неї горітиме обличчя. Ті самі відголоси: шерех вітру в бавовні, музика гітар, співи, гульня, а вдосвіта сумне мукання корів. Ходи сюди, Тоньїто, сядемо тут, відпочинемо трохи, а потім знову погуляємо. Ті самі картини: чорний купол собору, зорі, які підморгують, зморшкувата пустеля, блакитні дюни, в далечині здіймається самотня будівля, синє світло, що падає з її вікон, тіні людей, які входять і виходять, а іноді, вранці, якийсь вершник, стадо кіз, човен Карлоса Рохаса і на другому березі річки сірі ворота різниці. Кажи їй про світанок, — чуєш мене, Тоньїто, ти спала? — про дзвіницю, дахи й балкони, про те, що насувається дощ або стелиться туман. Запитай, чи їй холодно, чи вона хоче вже повернутися назад, накрий її ноги курткою, нехай зіпреться на твоє плече. І знову зринає спогад, шалений галоп тієї ночі, раптове тремтіння її тіла. Встань, подивися, хто це мчить на конях в таку ранню годину? Чапіро, дон Еусебіо чи близнюки Темпле? Сховаймося, не рухайся, Тоньїто, не бійся, це два вершники. А вона, огорнута темрявою: хто, навіщо, як? І ти: проскакали неподалік від нас на диких конях, що за божевільні, погнали до річки, зараз повертаються, не бійся, маленька, а її схвильоване обличчя повертається то в один бік, то в другий, вуста тремтять, і нігті впинаються в твою руку, і ти чуєш уривчасте дихання, вловлюєш німе запитання, — чому, як? Тепер заспокой її, — я тобі поясню, Тоньїто, вони вже проїхали, і гнали так швидко, що я не бачив їхніх облич, — а вона, міцно притискаючись до нього, вдивляючись у темряву своїми невидющими очима, намагається зрозуміти, хто, чому, як. І ти: ну заспокойся, однаково, хто вони, що нам до того, дурненька. Вигадай щось, аби відвернути її увагу, — сховайся під ковдру, Тоньїто, накрийся, дозволь, я тебе накрию, он вони вже їдуть, їх дуже багато, якщо побачать нас, то вб’ють. Відчуй, як вона тремтить від страху, нехай вона пригорнеться до тебе, зіллється з тобою, а ти міцніше обійми її й скажи: я пожартував, маленька, ніхто не їде, поцілуй мене. Сьогодні не розмовляй, а лише відчувай її під своїм