Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

боком. Піски — це море, її постать — човен, який спокійно пливе, оминаючи мілини і зарості, не топчи її тінь. Закури цигарку, думай, що ти щасливий і що віддав би все на світі, аби лише знати, чи вона також щаслива. Розмовляй з нею, жартуй, скажи, що навчиш її курити, коли вона виросте, бо дівчатка не курять, і засмійся, і нехай вона теж засміється, — ну, посміхнися, Тоньїто, не будь весь час така серйозна, благаю тебе. І знову ця непевність, ця гіркота, що отруює життя, і ти: я знаю, тобі нудно сидіти під замком і слухати ті самі голоси, але постривай, тепер уже скоро, ми поїдемо до Ліми і в нас буде власний дім, і не потрібно буде ховатись, і я куплю тобі все, що забажаєш, Тоньїто. Спробуй ще зазнати того щасливого відчуття, — ти ніколи не гніваєшся, маленька, не будь такою, розгнівайся хоч раз, побий посуд, голосно поплач, — а перед очима знову відчужений вираз її обличчя, пульсуюча жилка на скроні, опущені повіки і вуста, які ніколи не викажуть її таємниці. У цих дівиць нічого не лишилося в житті, тільки спогади й сум, тому вони так піклуються про тебе, Тоньїто, приносять тобі солодощі, одягають, розчісують, їх просто важко впізнати, бо поміж собою вони постійно гризуться, а поруч з тобою стають такими послужливими, такими добрими. Як вони повели себе, коли ти з’явилася? Скажи їм: це я привів її, викрав, я кохаю її, вона житиме зі мною, ви повинні мені допомогти. І знову ти чуєш їхні збуджені голоси: обіцяємо, присягаємось, виправдаємо довір’я, яким ви нас обдарували. Послухай, як вони перешіптуються, подивися на їхні зворушені, зацікавлені, усміхнені обличчя, — хочемо піднятися у вежку, щоб побачити її, порозмовляти з нею. І знову перед тобою вона, а ти: всі тебе люблять. Тому, що ти молода? Тому, що не можеш говорити? Чи тому, що їм тебе шкода? І знову пригадується ніч: річка плине в темряві, у місті світло вже загасло, місяць ледве освітлює пустелю, паростки на полях, що темніють невиразними плямами, а вона поряд з тобою: водночас далека, безборонна. Поклич її, запитай: Тоньїто, чуєш мене? Що ти відчуваєш, чому ти так тягнеш мене за руку, ти злякалася піщаної зливи? Ходи сюди, Тоньїто, накрийся, це мине, думаєш, що пісок нас засипле, поховає живцем? Чому ти так тремтиш? Що відчуваєш? Тобі бракує повітря? Може, хочеш повернутися назад? Але ж я й тупий, це жахливо нічого не розуміти, моя маленька, не здогадуватися, що з тобою діється. І знову твоє серце немов пульсуюче джерело, з якого б’ють питання: яким ти уявляєш собі мене, якими — дівиць, і обличчя, і землю, по якій ти ходиш, звідки, на твою думку, долинають звуки, яка ти сама і що означають ті голоси? Ти думаєш, що всі такі, як і ти? Що ми чуємо слова, але не відповідаємо? Що хтось дає нам їсти, вкладає спати і допомагає підійматися сходами? Тоньїто, Тоньїто, що ти відчуваєш? Чи ти знаєш, що таке кохання? Чому ти цілуєш мене? Але, Ансельмо, не отруюй її своїм сумом, промовляй тихіше, лагідніше, скажи їй: мої відчуття це твої відчуття, я хочу страждати тоді, коли страждаєш ти. Добре, Тоньїто, годі про це, просто я рознервувався. Розкажи їй про місто, про бідну гальїнасерку, яка жаліється на свою хворобу, про клаповухого і про кошики, і про те, що кажуть люди у «Північній зірці», — всі запитують про тебе, шукають тебе, сушать собі голову над тим, що з тобою сталося, може, бідолашну вбили, може, її викрав якийсь приїжджий. Розкажи їй про різні чутки, брехні й плітки, що їх розпускають люди. Запитай її, чи пам’ятає вона про своє минуле? Чи хотіла б вернутися на площу? Засмагати на сонці біля павільйону? Чи сумує вона за гальїнасеркою, чи хотіла б зустрітися з нею? Візьмемо її з собою до Ліми? Але Тоньїта не може або не хоче чути, щось її від’єднує від тебе, турбує, і знову її рука починає тремтіти. Що з тобою? У тебе щось болить? Хочеш, щоб я погладив тебе? Зроби їй приємність, торкнися там, де вона показує, але не натискай надто міцно, проведи рукою по її животу десять разів, сто разів, — а, знаю, це в тебе після обіду, хочеш випорожнитися? Допоможи їй, нехай присяде, ти зробиш їй намет, розгорни ковдру в неї над головою, затули від сухого дощу, і її не сіктиме пісок. Однак усе марно, її щоки мокрі від сліз, і вона тремтить ще дужче, і її обличчя скривилося від страждання, а ти не можеш угадати, що з нею діється, — це жахливо, Тоньїто, чим я можу тобі допомогти? Візьми її на руки, біжи, цілуй її, — онде дім, уже близенько, випий трошки мате, — потім вклади в постіль, і завтра вона прокинеться здорова, і нехай не плаче, заради бога, нехай не плаче. Поклич Анхеліку Мерседес, щоб вилікувала її, і Анхеліка: мабуть, це розлад шлунку, хазяїне. А ти: гарячого чаю? Грілку? І вона: нічого страшного, не бійтеся так. А ти: крушини, ромашки? Анхеліка Мерседес гладила, масажувала те саме місце, а ти ніяк не міг зрозуміти, — що за дурень, що за дурень! І ось в пам’яті спливають радісні обличчя дівиць, запахи кремів, тальку і вазеліну, весела метушня й вереск, — хазяїн не розуміє, подумати тільки, оце невинний хлопчик. Дивись, як товпляться довкола неї, пестять її, розмовляють і хихотять. Нехай собі тішаться, покинь їх, зійди сходами вниз, відкоркуй пляшку, вмостись у кріслі, підійми тост за її здоров’я і, заплющивши очі, спробуй зрозуміти, що кажуть дівиці: два місяці щонайменше, а Метелик — три, а Світлячок — чотири. Хазяїне, коли в неї припинилися місячні? Відчуваючи, як від алкоголю ноги стають ватяними, як по жилах розливається заспокійливе тепло й зникає неспокій, подумки присором себе і скажи: я ніколи цього не рахував. Що мені було до цього? Хіба це так важливо, народиться воно завтра чи через вісім місяців? Головне, щоб Тоньїта була здоровою й веселою. Стань навколішки біля її ліжка, скажи собі: нічого страшного, цьому треба радіти, ти будеш пестити його, міняти пелюшки, а якщо народиться дівчинка, то нехай вона буде схожа на матір. І нехай завтра дівиці підуть до дона Еусебіо, куплять усе, що потрібно; напевне, служники сміятимуться, мовляв, хто це збирається народжувати і від кого? Якщо буде хлопчик, то я назву його Ансельмо. Піди в Гальїнасеру, пошукай теслів, нехай принесуть