Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

– Ображаєш, Андрію Кириловичу!..

Якийсь час вони сперечалися, потім усе-таки випили. Тепер перед очима в Розумовського все закружляло, затанцювало, хоча він більше й не трусив головою.

– А начебто чутки ходять, що є тут якась родовита чи то князівна, чи то принцеса… Тараканова, чи що? А може, Азовська?..

– Принцеса Володимирська, – ледь промимрив господар. – Тільки вона не тут, а десь в Італії. Або в Рагузі…

– А чому там?

– До Туреччини пливла, буря корабель на берег викинула, от і сидить тепер у Рагузі.

– А чи не вона кузина твоя? Тобто, не вона хіба є дочкою покійної імператриці Єлизавети Петрівни й дядька твого – повного тезки мого Олексія Григоровича?!

– Може, й вона… Не знаю, не знаю.

– Ви так жодного разу й не зустрічалися?

– Та ти що?! – презирливо фуркнув Розумовський, потім обережно, щоб не викликати нападу нудоти, повернув голову до Орлова й запитав: – До речі, навіщо повсякчас до цієї теми вертатися? Що тобі насправді від цієї панянки потрібно?!

– Кажу ж, посватався б я до неї!

– А чому саме до неї?

– А тому, люб'язний мій Андрію Кириловичу, що вона на трон російський претендувати може!

– Дався тобі цей трон!

– Це тобі він в руки дався, та тільки ти зійти на нього не бажаєш!

– А ти, можна подумати, бажаєш?!

– У мене нічого не вийде: Орлови не царських кровей.

– А-а-а, зрозумів, зрозумів! – Розумовський заплющив очі й зробив у повітрі невиразний жест руками. – Сам ти не можеш, а через дружину…

– Саме так! І наші діти на трон претендувати зможуть.

– Невже ж тобі, Олексію Григоровичу, без близькості до трону жити несила?

– Ех, Андрію Кириловичу, Андрію Кириловичу!.. – засмучено зітхнув гість. – Це тобі однаково, а мені аніскілечки! Я ж звик через братика свого Гришку на управління монархією впливати. І взагалі…

– Що там іще?

– І взагалі, чи знаєш ти, що саме я звів на трон Катерину Олексіївну?!

– Ну-у-у, скажеш теж!.. – відверто розсміявся Розумовський. Хоча міркувати було вже досить сутужно, але не настільки ж, щоб повірити в отаку маячню. – Для цієї справи багато хто постарався: і брат твій Григорій Григорович, і батько мій, і княгиня Дашкова, і Паніни, і…

– Вони брали участь, та я більше від усіх!!! – стояв на своєму Орлов. – Ти не сперечайся, будь ласка, тебе з нами не було, а я от знаю, що кажу!

– Ну добре, не стану сперечатися.

– От і не сперечайся, а краще сам поміркуй, як мені тепер в опалі перебувати, коли я звик разом з государинею-матінкою справи всілякі на благо Росії творити?! Тож допоможи вже, чим можеш, але тільки з кузиною твоєю мене зведи! Я її й справді просватати збираюся, не обдурю.

– Говорю ж, що не знаю я, де кузину цю знайти… Якщо хочеш, їдь до Рагузи, забери звідти принцесу Володимирську й одружися з нею на здоров'я!

– До Рагузи, кажеш?

– Туди, туди…

– От за це й вип'ємо!

І скільки Андрій Кирилович не пручався, але гість змусив-таки його випити за їхнє майбутнє весілля. У голові в Розумовського остаточно скаламутилося, і він уже зовсім не розумів, що відбувалося далі.

Зимовий палац, Санкт-Петербург, початок березня 1775 року.

– От воно, Ваша Імператорська Величність!!! Будь ласка, помилуйтеся!..

Шешковський аж світився зсередини. Цікаво, у чому причина настільки відвертої радості?..

Катерина Олексіївна прийняла з рук начальника Таємної експедиції паризьку газету. На першій же сторінці йшла досить стандартна розповідь про «підступи» государині російської, котра за допомогою свого таємного агента Олексія Орлова заманила нещасну дочку покійної імператриці Єлизавети Петрівни, довірливу принцесу Володимирську, на борт флагмана російської середземноморської ескадри «Три ієрархи». А щоб діяти напевно, мерзотник Орлов напередодні навіть обвінчався з нещасною жертвою – тобто, виходить, власноруч віддав на заклання свою законну дружину!..

Оскільки фрегат «Три ієрархи» перебував у нейтральних водах, місцеві жителі, що вельми співчували обманутій принцесі, не посміли втрутитися, бо головнокомандувач адмірал Ґрейґ пообіцяв відкрити вогонь по будь-якому судну, що ризикне наблизитися до флагмана на гарматний постріл. Зв'язуватися з російською ескадрою не хотілося нікому…

Ну то й що?! От уже другий тиждень поспіль усі європейські газети майоріли такими статейками. Ця нітрохи не гірша й не краща від решти.

– Ні-ні, государине-матінко, ви сюди подивіться, у самий кінець!

Імператриця глянула на зазначене місце…

І від несподіванки упустила газету!

Адже там чорним по білому було надруковано наступне:

«Між іншим, як нам стало відомо, у Марселі з 'явилася жінка-іноземка, що геть-чисто спростовує відомості про те, нібито заарештована Олексієм Орловим принцеса Володимирсъка має право на успадкування російського престолу. Більше того, жінка ця, що іменує себе Августою Дараган, насмілюється стверджувати, що саме вона є дочкою покійної імператриці Єлизавети Петрівни, народженої в морганатичному шлюбі…»

– Ну, то хіба ж я не мав рації?! От і попалася пташечка! Сама, сама ж і пробовкнулася цим писакам!!! Не витримала здійнятого ними галасу, пішла доводити своє високе походження!

Шешковський не приховував своїх радісних почуттів. Що ж, нехай радіє – він має на це повне право. Однак не тільки ж радіти слід, але й…

– Степане Івановичу, а де зараз перебуває Олексій Орлов?

– Він їде сюди, до Санкт-Петербурга сушею й на даний момент уже має перебувати в межах Російської імперії.

– Вишли йому назустріч гінця з наказом негайно повертати, щоб…

– Я вже послав назустріч Орлову гінця з наказом негайно очолити операцію по затриманню справжньої князівни Тараканової у Марселі.

– Чудово, Степане Івановичу, просто чудово! Ти блискуче показав себе у цій