Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

– От і розтлумачте мені, будь ласка, чому Олексій Орлов не хоче вертатися до Росіії?! І що він забув саме в Австрії або в Італії?! І чому саме він, а не той-таки Григорій?! Чому, чому, чому?!

Але зв'язної відповіді в украй сторопілих воєначальників, включаючи графа Подевільса, як і раніше не було.

Резиденція Андрія Розумовського, Відень, листопад 1774 року.

– А ти сам, Андрію Кириловичу, хіба не хотів би на трон російський зійти? Тільки чесно зізнавайся, не криви душею.

Вони пиячили вже другий день поспіль. Андрій Кирилович Розумовський, колишній приятель Великого князя Павла Петровича, вигнаний подалі від особи спадкоємця престолу, «щоб впливом дурним не бентежити царевича й не збивати його зі шляху щирого», приймав Олексія Григоровича Орлова, брата колишнього фаворита Її Імператорської Величності Катерини Олексіївни.

Приймав у Відні.

Як водиться за російським звичаєм – на широку ногу.

Важко було порахувати, скільки вони за цей час з'їли й випили. Але тільки от до чого ці дріб'язкові підрахунки?! Дорогим гостям, що приїхали в далекі землі з милої батьківщини, завжди раді!

На третій день святкової пиятики настала черга найбільш відвертих запитань. Отут гість і поцікавився, чи плекає господар якісь амбіційні плани щодо російського трону? В голові Андрія Кириловича неабияк гуло, однак відповів він з повною байдужністю:

– Що ти верзеш, Олексію Григоровичу?! Господь з тобою – який ще трон?!

– Але ж ти колись іменував себе «принцом крові»! Пам'ятаю, тобі через це не раз перепадало від старого шкарбуна Микити Івановича Паніна… не кажучи вже про Шешковського!

– Ну так, ну називав, тому що матінка моя покійна – царство їй небесне! – з роду Наришкіних походить, – знехотя погодився Розумовський.

– От бачиш, Андрію Кириловичу!..

– Так я ж бовкнув це по дурості та по малолітству! Я ж тоді життя не знав, не те що тепер…

– А тепер як же?..

– А тепер, Олексію Григоровичу, скажу от що: мені добре зараз і тут! І нікуди з Відня їхати особливо не хочеться.

– Хіба що до Санкт-Петербурга, на рідну сторонку?..

– Хіба що до Санкт-Петербурга.

– А там же на трон російський можна би спробувати зійти! А?!

І п'яно посміхнувшись, гість фамільярно тицьнув господаря ліктем у бік.

– Ні-ні, Олексію Григоровичу, прошу залишити цю справу в спокої.

– Чому ж?

– Я мав дурість тільки назватися «принцом крові» – і, як бачиш, опинився, зрештою, висланим сюди, у Відень. А якщо б, не приведи Господи, не тільки язиком нісенітниці молов, але й справу робив!

– Це чому ж нісенітниці?! Хіба ж Наришкіни не царських кровей?! – щиро здивувався Орлов.

– Царських-то царських, та от якби не тільки говорив, але й справу робив – боюся, швиденько опинився б тоді в місцях не настільки приємних, як от Австрія.

– А де ж тоді, дозволь довідатися?

– У Сибіру на каторзі. Або навіть у сирій землі. Що тобі миліше, Олексію Григоровичу?

– Та-а-а… Воно того!

Відчувалося, що гість явно розгубився.

– От і я кажу: якщо Богові буде завгодно, трон сам до моїч рук припливе, якщо ж ні – мені й у Відні непогано. А в могилу я не хочу, мені жити на білому світі подобається.

– О-о-о! За це й вип'ємо!

– За що?

– За радості земного життя!

– Відмінно!

Випили.

– Послухай, Андрію Кириловичу! Але ж говорять, що в землях тутешніх живе чи то дочка, чи то син покійної імператриці Єлизавети Петрівни… Ти про це нічого не чув?

– Та бозна-що люди кажуть, – відповів господар.

– А тобі хіба ж не цікаво з ними зустрітися? Ви все-таки кузени, наскільки я розумію.

– Не цікаво! – рішуче мотнув головою Розумовський. Від цього руху все попливло перед очима. Стало зрозуміло: у випивці хоча б на певний час варто влаштувати перерву.

А між тим гість усе не вгамовувався:

– А чому не цікаво?! Як таке може бути?!

– Не цікаво, і все тут! І не чіпляйся ти до мене з такими розпитуваннями, Олексію Григоровичу, бо ображуся.

– Он ти який, виявляється!..

– Та вже який є.

Помовчали.

– І все ж таки хто тут живе: син Єлизавети Петрівни або, може статися, дочка?

– А тобі що за діло?!

– Ач! Діло!.. Може статися, якщо дочка, то я посвататися до неї хочу!

– Ти?! До неї?!

– Так, я! А що, поганий з мене наречений, скажеш?

– Ні, чому ж… – Розумовський відсунувся трохи, з-під прищулених повік оглянув гостя й констатував: – Зовсім непоганий, доповім тобі!

– Ну от!..

– Але чому ти вирішив посвататися неодмінно до моєї кузини?!

– Ага-а-а, то виходить, усе-таки дочка народилася в Єлизавети Петрівни?! – зрадів Орлов.

– Може, дочка, а може, й син… Не знаю я! – по тону відчувалося, що господар готовий розлютитися, тому гість примирливо мовив:

– Ну тихо ти, тихо, Андрію Кириловичу!

– Кажу ж, не чіпай цю тему.

– А чому, власне?

– Тому що не знаю я нічого про ці справи!

– А хто знає?

– Батько мій, можливо, і знає, та тільки навряд чи скаже! Ну й, зрозуміло, покійний дядько Олексій Григорович, чоловік государині імператриці теж знав.

– До речі, твій дядько – мій повний тезка! Ми обидва Олексії й обидва Григоровичі – справді, дивно?!

– І справді, дивно…

– От за це давай теж вип'ємо!

– Ні-ні, Олексію Григоровичу, не хочеться мені поки що пити…