Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

Ледь Турчин ступив на поріг, як Сивокінь сказав:

— Все! Порядок у танкових частинах, як любив говорити мій дід: завтра у Старогутянській сільраді — сесія. Нарешті я впритул займуся цим Власюком.

Турчин слухав Дмитра, і в його душі прокидалася злість: чи не тому Сивокінь так в'яло, з холодком працює над квартирними крадіжками, що всього його проковтнула старогутянська справа?

— Слухай, Дмитре, — урвав потік бадьорої мови Сивоконя, — ти мені своїм Власюком набрид. Можна подумати, що ти закрутив он яку справу.

— А хіба не «он яку»? Сімдесят тисяч із гаком — це тобі не абищиця. А я ще не знаю, по чиїх кишенях розповзлися ті гроші. Недаремно ж мені ставили палиці в колеса.

— Хто?

— Деякі товариші з райсільгоспуправління. Та нічого, все позаду. А як у тебе? Повний порядок?

— До повного далеко.

— А все ж?

— Губенко погодився на очну ставку.

— Це вже непогано.

— Якщо Нужний і після цього почне впиратися, у нас в запасі є ще один свідок. По нього поїхав Яківчук. А Губенко тут. Може, відразу й почнемо?

— Давай.

Глянувши на Геннадія Нужного, вони побачили, що камера попереднього ув'язнення наклала свій відбиток на чоловіка: ледь ступав ногами, погляд побляк, рухи стали повільними. Як опускався на стілець, тихенько ойкнув, а по обличчю пробігла гримаса болю — певно, боліла не-чіпка, бо зранку просив аллохол.

— Ну що, Геннадію Пилиповичу, і далі будемо впиратися?

— Я не впираюся, а кажу, як воно є. Раз попав, треба відповідати, бо, як не відбуду своє, життя мені не буде.

— А це ж чого?

— Хіба ж брат простить?

— Ви знову затягли старої. І не набридло? Хіба хвора печінка не підказала вам, що пора міняти пластинку.

— Яку пластинку? — вдав наївного Нужний.

— Досі ж грали на чужій…

— Таке скажете.

— Отаке. Та, коли самі не хочете, доведеться вам допомогти.

Нужний дивився на свої коліна. Як сідав, був розслаблений, мішкуватий, а після перших слів Сивоконя напружився, певно, приготувався до найгіршого.

Сивокінь підняв трубку внутрішнього телефону.

— Черговий? У третій кімнаті сидить Віктор Губенко. Запросіть його до мене.

— Як, і його арештували?! — вихопилося в Нужного.

— Хіба нема за що?

— Я сам! Я все сам!

— Що «все»? І спалену скирту берете на себе?

Геннадій знеможено відкинувся на спинку стільця.

Турчин, дивлячись на нього, пошкодував, що збочив на спалену скирту. Проте зупинятися вже було пізно.

— То берете скирту чи ні?

— А він, Губенко, що бере?

— Ви дуже багато хочете знати.

— Я нічого не хочу. То ви мене плутаєте.

— А може, ви самі себе заплутуєте? То як із скиртою?

— Я нічого не скажу, поки не почую Губенка. А чому… А чому… Чому ви перейшли до скирти? Хіба крадіжка вас уже не цікавить?

— До слова вийшло. Одначе прошу подумати: необачно спалена скирта і три обкрадені квартири — злочини далеко не однакові. Губенко це розуміє. Він вам в очі скаже, де ви були тої ночі. Крім Губенка, те вам скаже ще один чоловік. Так що даремно впираєтеся. До того ж у такому разі ваше заперечення істини — нічого не варто.

Нужний мовчав. Голова безвільно звисала до запалих грудей, не зворухнулася навіть тоді, як зайшов Губенко і привітався спочатку з працівниками міліції, потім із ним:

— Здоров, Гемо! — І, не чекаючи відповіді, заторохтів далі: — Ти, Геио, хоч гнівайся на мене, але я скажу: битий дурень ти — нащо чуже гребеш на свою голову? Так що кінчай клеїти дурня і скажи міліції, що квартир ти не обкрадав. Інша справа, чи розпускати язика далі — хто, значить, підбив…

— Губенко, ви сказали «всі»! — урвав слідчий.

Губенко від окрику здригнувся й кліпнув.

— Нужний, що ви тепер скажете?

Нужний із схлипом ковтнув повітря.

— Ви… Ви його підмовили! Залякали!

— Дурницю мелеш, Гено. Нас засікли на Завалах. Так що піднімай руки і не каркай. Тепер і пожежники відколються. Ось які пироги!

Нужний подивився на Губенка з недовірою.

— А де той, що бачив?

Сивокінь узяв телефонну трубку.

— Яківчук іще не прибув? Прибув? Тоді попросіть його зайти до мене.

Угледівши у дверях гривастого молодика, якого інспектор пропускав перед себе, Губенко аж із місця зірвався:

— Яковенко! То це ти! Ти нас бачив?

— Ну, я.

— Коли?

— Ну, тоді, як скирта згоріла. Десь біля дев'ятої ранку. Спали…

— Чого ж ти мовчав? Ти ж чув, що нам шиють.

— Вам багато чого шиють, то не хотів устрявати. А от вони, — Яковенко кивнув на Яківчука, — розтовкмачили. Така, значить, петрушка. Так що, Гено, не клей дурницю. Да, бачив я вас на Завалах.

Нужний намагався не дивитися ні на Губенка, ні на гривастого молодика. Навіть очі заплющив.

— Ну, що ви тепер скажете, товаришу Нужний? Мовчите. Ну. ну, помовчіть, подумайте. А вам, товариші, — звернувся слідчий до Губенка і гривастого молодика, — спасибі. Ви можете бути вільними.

По тому, як обидва вийшли, слідчий почекав трохи і продовжив допит:

— Ваші заперечення нині нічого не важать. Нині нас цікавить інше: хто вас підмовив узяти на себе чужу вину? Не хочете сказати? Що ж, тим гірше для вас. За те, що ввели слідство в оману, вам доведеться відповідати. Ну, а тримати вас під арештом не будемо.

— А може, годі цих зустрічей? — заговорив Турчин. — Тільки